– Як це розуміти? – Іван розмахував заповітом прямо перед носом нотаріуса. – Хата зятю, дача зятю, машина зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!
– Іване Володимировичу, заспокойтеся, будь ласка, – нотаріус поправила окуляри й суворо глянула на розгніваного чоловіка. – Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном, як вважав за потрібне.
– Та це ж несправедливо! – голос Івана зірвався на вереск. – Ванько одружився з моєю сестрою лише п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж тут правда?
Ванько сидів на стільчику в кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипу. Він мовчав, але по його виразу було зрозуміло, що все це мучить його не менше, ніж Івана.
– Іване, годі кричати, – тихо, але рішуче сказала Оксана, сестра Івана й дружина Ванька. – Тато знав, що робить.
– Та ти теж замовкни! – гаркнув брат. – Твій чоловік, мабуть, наговорив татові, поки той хворів.
Ванько різко підвівся.
– Повтори ще раз, – у його голосі пролунало загрозливе зварювання.
– Повторю! – Іван розвернувся до зятя. – Ти вплинув на хворого діда, ось що ти зробив! Втирався в довіру, удавав турботливого, а сам лише на спадок заглядав!
– Іване! – Оксана схопилася з місця. – Як ти смієш! Ванько доглядав за татом вдень і вночі, коли той лежав у лікарні. А ти де був? Де був рідний син?
– Я працював! У мене своя родина, діти! Я не можу кинути все й сидіти доглядачем!
– А Ванько міг? – Оксана підійшла до брата. – У нього що, немає родини? Роботи? Він відпустку витрачав на тата, лікарняні брав, ночами не спав!
Нотаріус зневажливо зітхнула й постукала ручкою по столу.
– Шановні спадкоємці, прошу вас з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складено відповідно до закону, заверено належним чином. Володимир Петрович був при тверезому розумі й твердій пам’яті. Є медичні довідки, що це підтверджують.
Іван схопив зі столу копію заповіту й ще раз перечитав.
– Трьохкімнатна у Києві – Ванькові. Дача під Бородянкою – Ванькові. Авто «Шкода» – Ванькові. – Голос його тремтів від злості. – А Іванові Володимировичу – гараж і садовий інвентар. Садовий інвентар! Лопати й граблі!
– І ще п’ятдесят тисяч гривень, – додала нотаріус. – Не забувайте про це.
– П’ятдесят тисяч! – Іван гірко засміявся. – За квартиру зараз вісім мільйонів просять, дача теж не менше трьох коштує, машина майже нова. А мені – п’ятдесят тисяч! Як жебракові!
Ванько не витримав і заговорив:
– Іване, я нічого не просив у Володимира Петровича. Навпаки, коли він мені сказав, що хоче переписати заповіт, я його відмовляв. Казав, що все має дістатися дітям.
– Та ну, звичайно відмовляв! – фуркнув Іван. – Отак і повірю!
– А тато що відповів? – запитала Оксана чоловіка.
Ванько важко зітхнув.
– Він сказав: «Ваньку, син мій кровний, а ти мені став рідніший. Іван з’являється, лише коли гроші потрібні. А ти приходиш просто так, цікавишся, допомагаєш». Це його слова, а не мої.
Іван зблід.
– Він цього не говорив.
– Говорив, – заперечила Оксана. – Я сама чула. Тато дуже переживав, що ти так рідко приїздиш.
– У мене справи! Робота! Не всі ж можуть собі дозволити зранку до вечора з дідами возитися!
– Ніхто Ванька не змушував возитися, – Оксана сіла назад на стілець. – Він сам це робив. Бо любив тата.
Настала тиша. Нотаріус збирала папери, явно бажаючи швидше закінчити з цією неприємною процедурою.
– Я оскаржуватиму заповіт, – нарешті промовив Іван. – Знайду спосіб довести, що тато був не при собі.
– Будь ласка, – Ванько знизав плечима. – Це ваше право.
– Іване, задумайся, – попросила сестра. – Навіщо псувати стосунки в сім’ї? Тата вже немає, а ми залишилися. Невже через гроші будемо сваритися?
– Легко тобі говорити! – спалахнув брат. – Твій чоловік у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батьківську спадщину! Планував продати квартиру, купити більшу, оплатити дітям навчання!
– А ми що, не планували? – Ванько підвівся й підійшов до вікна. – Думаєш, мені подобається ця ситуація? Думаєш, я радий, що між нами тепер такі стосунки?
– А ти відмовся від спадщини, – запропонував Іван. – Якщо тобі так неприємно.
– Не відмовляюся, – рішуче сказав Ванько. – Бо це остання воля твого батька. І я її поважаю.
Оксана взяла чоловіка за руку.
– Ванько правий. Тато був розумною людиною, він знав, що робить.
– Звичайно, знав! – Іван знову вибухнув. – Знав, що рідного сина можна образити, а чужого – ні! Знав, що я все стерплю, бо ж син!
– А може, він ще щось знав? – тихо запиталаІван так і не зрозумів, що справжній спадок – це не гроші та речі, а теплі спогади про людину, яка навчила його любити, і тепер йому доведеться жити з цим розчаруванням до кінця своїх днів.
