Я піввіку жив сам. Ні, я був одружений, та дружина залишила сімю через рік після шлюбу. Тоді я щойно став батьком маленької дівчинки. Наостанок Олег залишив нам трьохкімнатну квартиру в Києві хоч би так вчинив по совісті. Друге одруження я не планував, а й сам не був готовий до цього. У мене підросла Зоряна, і треба було її на ноги ставити. Клопотів було багато, і я був по горло завантажений.
Я розумів, що докладаю всіх зусиль, та Зоряні не вистачало батьківської опори. Додати її вже не вдавалось. Тому з часом донечка дуже сильно привязувалася до всіх хлопців, з якими спілкувалася чи будувала стосунки. Не всім подобалась така навязливість. Часто доводилося заспокоювати її і лікувати розбите серце. Та Бог добрий, і зрештою Зоряна зустила свого чоловіка.
Данило виявився працьовитим і добрим. Я лише хотів, щоб Зоряна з ним одружилася. Він поважав мене і мою доньку. Чого ще хотіти? Тож я вважав його ідеальним зятем. Однак казка не тривала вічно. Через шість місяців після весілля Данило різко змінився.
Тим часом я доглядав за власною матір’ю. Вона ще жила, народила мене рано, так само, як і Зоряну, і ще встигла застати онучку. Проте саме тоді маму захворіло. Хвороба взяла її так, що довелося брати стареньку до себе і постійно про неї піклуватися. Ніде кудись не дітись, бо мама жила зі мною. Однак ця ідея зовсім не сподобалась зятеві.
Що саме його розлыло, я не знаю. Я ж не змушував його доглядати за старенькою, навпаки всі турботи лягали на мої плечі. І мати була не вибагливою, а розумною. Не розумію, чому Данило був незадоволений.
З часом усе лише погіршувалося. На бік Данила перейшла і моя донька. Тепер вони обоє уникають мене. Колись ми їли разом за одним столом, а тепер діти ховаються у своїй кімнаті. Я намагався поговорити з Зорею, та марно вона мовчить, лише шукає виправдання.
Не тішили мене онуки. Кажуть, що поки не спішать, живуть лише для себе. Спочатку я наполягав, потім відступив це їхні справи, розберуться самі. Проте Данило став мене напрягати. У моєму будинку він поводився, наче господар, хоча сам пальцем не поворухнув, щоб робити ремонт чи докуповувати щось у квартиру. Зате часто зникав у клуби з друзями. Я не розумію, куди зник той чудовий зять, яким я його спочатку бачив.
Тепер він виявив свою справжню сутність.
З кожним тижнем Данило став дедалі нестерпнішим. А потім настав Новий рік, і він відмовився святкувати його з нами в сімейному колі. Він забрав Зоряну до своєї кімнати, і вони святкували окремо від мене і мами. Опівночі донька ще вийшла привітати, а її чоловік навіть носа не висунув.
Наступного дня він заявив: «Ми з Зорею продаємо будинок вашої матері й купуємо собі окрему квартиру». Я навіть не знав, як реагувати. А ж вони живуть у мене вже півроку? За мій кошт? Хіба цього недостатньо?
Ні, я так не думаю. Заробіть на власну квартиру самі. Це дім моєї матері. Нічого продавати ми не будемо. Це її власність, і вона сама з цим розбереться, обурився я.
Данило теж був обурений. Того ж дня він зібрав речі, взяв Зоряну і поїхав до батьків.
Була сумна, що донька навіть словом не заперечила, та це її життя. Якщо вона вважає, що так їй буде краще, нехай живе з Данилом.
Чи правильно я вчинив?
Як би ви вчинили на моєму місці?
Друзі, якщо хочете читати ще більше наших історій залишайте коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
