До слiз… МАМА
Мамi — сімдесят три. Невелика, злегка згорблена, з вічно зайнятими руками і поглядом, у якому втома переплітається з теплом. Вона подає мені пакет і винувато посміхається:
— Ось груші, Марічко. Не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну пляшечку», якщо знає, що я заїду.
— Ти ж не відразу їдеш, ще повечеряєш з нами разів із два… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в авто. Заводжу двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, метушня… Все важливе, все термінове. Заїжджаю до мами тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами та сеансом у масажистки, між презентацією та рейсом.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу їй оселедець, сир, солодощі. Питаю, як у них із батьком справи. Слухаю не дуже уважно, перебиваю, іноді навіть злегка іронічно — ну, які в них там справи у віці? Живу як би паралельно.
Мама обов’язково скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба бігти, що кашель через «розстібнуту куртку», і що працюю я забагато. Вона повторить, що життя — так, важке, і що все розуміє, і нічого страшного, що я буваю нечасто.
А живемо ми за сорок кілометрів одна від одної.
Дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає неспішно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у сестри твоєї в селі все тяжко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу зново рубати треба. А кіт наш, Барсик, око розбив, не зрозуміємо, де гуляв…
Я слухаю. Іноді — просто з ввічливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюся, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я що можу? Я ж не лікар! Я й так їй кажу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще пожалитися, доню, як не тобі?..
І в мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина по-справжньому рідна.
І ось я, забувши про все на світі, сриваюся. Лечу до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить оселедець. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Тільки що перебродило, — каже він із гордістю.
Я від вина відмовляюся — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, від щирого серця.
Мені холодно. Я вкриваюся маминою теплою кофтою. Вона одразу ж кидається вмикати духовку:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову — та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Заради якої гріють повітря у кімнаті.
Все смачно. Все тепло. Все — по-справжньому.
Мамо, рідна, любима…
Ти тільки живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твій голос у трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди намагаєшся зробити мені тепло.
Бо що б не коїлося у світі — у мене повинна бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
