Мене звільнили, бо я вже не «молодша». На прощання я роздала колегам троянди, а начальнику залишила папку з результатами мого таємного аудиту.
Зоряно, нам доведеться розстатися, сказав Геннадій, голосом, мяким, як мамине заспокоєння перед новою підлістю.
Він відкинувся на спинку масивного крісла, переплітаючи пальці на животі.
Ми вирішили, що компанії потрібен свіжий погляд, нова енергія. Ти ж розумієш.
Я дивилася на його доглянуте обличчя, на дорогий галстук, який сама підбирала йому до минулорічного корпоративу.
Розумію? О так. Я знала, що інвестори вимагали незалежний аудит, а Геннадію терміново треба було позбутися єдиної людини, яка бачила всю картину. Мене.
Розумію, спокійно відповіла я. Нова енергія це Катруся з рецепції, яка плутає дебет із кредитом, але їй двадцять два, і вона сміється з твоївих жартів?
Він скривився.
Справа не у віці, Зоряно. Просто твій підхід застарів. Ми тупцюємо на місці. Потрібен прорив.
Прорив слово, яке він повторював останні пів року. Я будувала цю фірму разом із ним з нуля, коли ми працювали в крихкій кімнаті в підвалі старого будинку на Подолі.
Тепер, коли офіс став глянцевим у центрі Києва, я, схоже, перестала пасувати до інтерєру.
Гаразд, я підвелася, відчуваючи, як всередині все стигне. Коли звільнити стіл?
Мій спокій вибив його з колії. Він чекав сліз, умовлянь, скандалу всього, що дало б йому право відчути себе великодушним переможцем.
Можеш сьогодні. Не поспішай. Відділ кадрів підготовить документи. Компенсація, все як годиться, у гривнях.
Я кивнула й рушила до дверей. Тримаючи ручку, озирнулася.
Знаєш, Генку, ти маєш рацію. Компанії справді потрібен прорив. І я, мабуть, його забезпечу.
Він лише поблажливо посміхнувся.
У загальному залі, де працювало близько пятнадцяти людей, витала напружена атмосфера. Дівчата винувато відводили погляд. Я підійшла до свого столу, на якому вже стояла картонна коробка.
Тихо почала складати свої речі: фотографії дітей, улюблену чашку з вишиванкою, стопку професійних журналів. На дно коробки поклала маленький букетик конвалій, який мій син приніс вчора просто так.
Потім я дістала з сумки дванадцять червоних троянд по одній для кожного співробіт. І товсту чорну папку на завязках.
Я пройшла офісом, вручаючи кожному по квітці, шепочучи прості слова вдячності. Хтось обіймав мене, хтось плакав. Це було схоже на прощання з родиною.
Коли я повернулася до столу, залишилася лише папка. Я пройшла повз розгублені обличчя колег і знову рушила до кабінету Геннадія.
Двері були відчинені. Він розмовляв по телефону і сміявся.
Так, стара гвардія відходить Так, час рухатися далі
Я не стукнула, просто зайшла, підвела папку і поклала її прямо на його документи.
Він підвів на мене здивований погляд і прикрив слухавку долонею.
Це ще що таке?
Це, Генку, мій прощальний подарунок. Замість квітів. Тут зібрані всі твої «прийоми» за останні два роки цифри, рахунки, дати. Гадаю, тобі буде цікаво переглянути у вільний час, особливо розділ про «гнучкі методології» виведення коштів.
Я повернулася і вийшла. Спиною відчувала, як його погляд свердлить спершу папку, а потім мене. Він щось кинув у слухавку й урвав розмову. Я не озиралася.
Я йшла через увесь офіс із порожньою коробкою в руках. Тепер на мене дивилися всі. У їхніх поглядах читалася суміш страху й таємного захоплення. На кожному столі стояла моя червона троянда поле маків після битви.
Біля виходу наздогнав головний айтішник Сергій, мовчазний хлопець, якого Геннадій вважав просто функцією. Рік тому, коли Ген намагався навісити на нього великий штраф за збій сервера, який сам і спричинив, я принесла докази й захистила його. Він не забув.
Олено Петрівно, тихо сказав він, якщо вам щось знадобиться будьякі дані хмарні копії Ви знаєте, як мене знайти.
Я лише кивнула. Це був перший голос спротиву.
Вдома чекали чоловік і синстудент. Вони побачили коробку в моїх руках і все зрозуміли.
Ну що, спрацювало? запитав чоловік, беручи коробку.
Початок покладено, відповіла я, знімаючи взуття. Тепер чекаємо.
Мій син, майбутній юрист, обійняв мене.
Мамо, ти неймовірна. Я ще раз перевірив усі документи, які ти зібрала. Там без шансів. Жоден аудитор не причепиться.
Саме син допоміг мені систематизувати весь той хаос подвійної бухгалтерії, який я таємно збирала останній рік.
Увесь вечір я чекала дзвінка. Він не дзвонив. Я уявляла, як він сидить у кабінеті, перегортає аркуш за аркушем, а його доглянуте обличчя поступово сіріє.
Дзвінок пролунав о одинадцятій вечора. Я підняла гучний звязок.
Зоряно? у голосі не було сліду колишньої мякості, лише погано прихована паніка. Я переглянув твої документи. Це що, жарт? Шантаж?
Навіщо так грубо, Генку? спокійно відповіла я. Це не шантаж. Це аудит. І подарунок.
Ти ж розумієш, що я можу тебе знищити? За наклеп! За крадіжку документів!
А ти розумієш, що оригінали всіх цих паперів уже не в мене? Якщо, якщо зі мною чи з родиною щось трапиться, ці документи автоматично підуть за кількома дуже цікавими адресами наприклад, до ДПС. І ще до твоїх інвесторів.
На іншому кінці дроту запанувало глухе сопіння.
Чого ти хочеш, Зоряно? Грошей? Повернутись на посаду?
Я хочу справедливості, Гено. Щоб ти повернув кожну копійку, яку вкрав у компанії, і щоб ти сам пішов. Тихо.
Ти збожеволіла! закричав він. Це моя компанія!
Це була НАША компанія, твердо сказала я. Поки ти не зрозумів, що твій гаманець важливіший. У тебе є час до завтрашнього ранку.
О девятій чекаю новин про твою відставку. Якщо їх не буде папка вирушить у подорож. Надобраніч.
Я завершила виклик, не підслухавши його прокльонів.
Наступного ранку новин не було. О 9:15 у пошті зявилося повідомлення від Геннадія: термінова загальна зустріч колективу о 10:00. Приписка для мене особисто: «Приходь. Побачимо, хто кого». Він вирішив йти вабанк.
Що ти робитимеш? запитав чоловік.
Звісно, піду. Премєру власного фільму не можна пропустити.
Я вдягла найкращий костюм. О 9:55 я зайшла до офісу. Усі вже були в переговорній.
Геннадій стояв біля великого екрана. Побачивши мене, усміхнувся, як хижак.
Ось і наша зірка. Прошу, Зоряно, сідай. Нам усім цікаво послухати, як фінансова директорка, звинувачена в непрофесіоналізмі, намагається шантаж.
Він почав театральну промову про довіру, яку я нібито зрадила, розмахуючи моєю папкою, наче прапором.
Ось вона! Колекція вигадок від людини, яка не хоче прийняти, що її час минув!
Колектив мовчав, опускав очі. Людям було соромно, але вони боялися. Я дочекалася, поки він зробив паузу, щоб ковтнути воду, і в той момент написала Сергію одне слово: «Починай».
У ту ж мить екран за спиною Геннадія згас, а потім на ньому зявився скан платіжки. Оплата за вигадані «консультаційні послуги» фірміодноденці, оформленій на його тещу.
Геннадій завмер. На екрані почали змінюватися документи: рахунки за його особисті подорожі, кошториси на ремонт дачі, скріншоти переписок про відсоткові «відкати».
Що що це? пробурмотів він.
Це, Генку, називається «візуалізація даних», чітко сказала я, підводячись. Ти казав про прорив?
Ось він. Прорив компанії у бік очищення від крадіжок. Ти казав, мій підхід застарів? Можливо. Я справді старомодна. Бо вважаю, що красти не можна.
Я повернулася до колег.
Я не прошу вас обирати сторону. Просто показала факти. Висновки робіть самі.
Я поклала телефон на стіл.
До речі, Гено, усе це в режимі реального часу надсилається на пошти наших інвесторів. Тож, думаю, звільнення це наймякше, що на тебе чекає.
Геннадій дивився на екран, потім на мене. Його обличчя посіріло, пафосвітовий фасад зник, залишивши лише маленького, переляканого чоловіка.
Я розвернулася і вийшла.
Першим підвівся Сергій, потім Ольга, наша найкраща менеджерка, яку Геннадій часто принижував. За нею встав Андрій, аналітик, чиї звіти Геннадій привласнював. Навіть тиха Марина з бухгалтерії, що не раз плакала через дрібязкові зауваження, піднялася. Вони йшли не за мною, а від нього.
Через два дні мені подзвонив незнайомий чоловік, представився антикризовим менеджером, найнятим інвесторами. Сухо повідомив: Геннадія відсторонено, у компанії перевірка. Подякував за «надану інформацію» і запропонував мені повернутися, щоб «стабілізувати ситуацію».
Дякую за пропозицію, відповіла я. Але я краще збуду будувати нове, ніж розбирати уламки старого.
Перші місяці були важкими. Ми працювали в тісному орендованому офісі, що дуже нагадував початок нашого шляху. Я, чоловік, син, Сергій і Ольга працювали по 12 годин на день. Назва нашої консалтингової фірми «Аудит і Порядок» відповідала дійсності.
Ми шукали перших клієнтів і доводили свою компетентність не словами, а результатами.
Іноді я проїжджаю повз наш старий офіс. Там уже інша вивіска. Компанія не витримала ні прориву, ні скандалу.
Мене не звільнили через вік. Мене звільнили, бо я була дзеркалом, у якому Геннадій бачив свою жадібність і бездарність. Він хотів розбити це дзеркало, забувши, що уламки ріжуть глибше.
Так я зрозуміла: справжня силачка не та, кого звільняють, а та, хто вміє перетворити біль у нову можливість і навчити інших, що чесність і сміливість завжди повертаються. Це урок, який варто запамятати.
