Звicткa пpo дрyгy вaгiтнicть oшeлeшилa мeнe — тeпep в oднiй кiмнaтi нac житимe чeтвеpo

Місяць тому я дізналася, що знову вагітна. Спочатку страшенно зраділа, але чим більше думала про те, як ми, тепер вже вчотирьох, будемо тіснитися в маленькій однокімнатній квартирі, тим більше починала нервуватися, а це мені зараз взагалі протипоказано.

Заміж за Костю я вийшла дев’ять років тому. Ще до шлюбу ми жили разом на орендованій квартирі і відкладали по трохи на власне житло. Придбати його змогли вже після народження дитини, щоправда, вистачило лише на невеличку однокімнатну квартиру. Зараз нашій доні сім, вона саме закінчила перший клас, і я дізналася, що знову при надії.

Я зовсім не можу зрозуміти поведінку своїх батьків. Коли я розказала мамі і татові про вагітність, вони щиро зраділи і привітали мене, але як зайшла мова про житло, категорично відмовилися пустити нас у свою трикімнатну квартиру.

Річ у тому, що окрім просторої квартири, в якій батьки живуть лише вдвох, у них є ще невеличкий сільський будиночок. Ми з чоловіком готові зробити там ремонт своїм коштом, провести воду і газ в будинок, все облаштувати для комфортного життя, але батьки вперто відмовляються переїжджати. Але хіба це не задоволення — жити на пенсії за містом, де чисте повітря і подвір’я свої. Можна навіть завести якихось кроликів чи качечок, щоб нудно не було, та й онучка так раділа б, приїжджаючи в гості в сало до бабусі з дідусем. Недалеко від того будинку і річка є, і ліс невеличкий — все, що треба для щасливої старості! Ні — і все.

Варіант обміну квартирами вони теж одразу відкинули — тісно їм двом в одній кімнаті буде, вони до такого не звикли. А нам трьом там хіба не тісно? Скоро ще тісніше стане…

Чоловікові батьки теж з житлом допомогти не можуть. Велику двокімнатну квартиру, в якій виріс Костя, вона розміняли кілька років тому, і купили по однокімнатній для себе і чоловікової сестри. А про сина наче забули. Так вже чекали онуків, так раділи, коли я народила доню, але потім ентузіазм згас і з онучкою зараз бачаться хіба на свята і коли ми попросимо, та й то не дуже охоче. Хіба ми чимось не догодили? Завжди і в гості приходили, і на свята вітали — але потрапили в немилість.

Ось так все життя крутимося з чоловіком самі, але іноді вже сил немає переконувати себе, що батьки все старенькі і нічого нам не винні, бо ми дорослі люди і свої проблеми маємо вирішувати самі. Але чи то через вагітність і гормони, чи через страх перед майбутнім, мені аж плакати іноді хочеться від образи і нерозуміння — як же так?

Оцініть статтю
Джерело
Звicткa пpo дрyгy вaгiтнicть oшeлeшилa мeнe — тeпep в oднiй кiмнaтi нac житимe чeтвеpo