Один звичайний день — і розлучення
Оксана поставила на плиту чайник і автоматично протерла стіл, хоч він був чистим. Ранковий ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це сталося останні місяці. Просто хлопнув дверима — і все. Раніше він обов’язково заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось ніжне. А тепер… Тепер вони жили, як сусіди в комуналці.
Чайник засвистів. Оксана налила окріп у улюблену чашку з мальвами — ту саму, яку Богдан подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Господи, як швидко летить час…
— Мам, де мій блакитний светр? — у кухню влетіла Марічка, старша донька. У двадцять вісім вона ще жила з батьками, заощаджуючи на оренді. — Я ж учора просила постирати!
— На балконом сушиться. Марічко, може, тобі вже варто жити окремо? Ти ж вже доросла…
— Мам, не починай! У мене й так голова болить зранку. — Марічка налила собі кави з турки, яку Оксана приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний став. Учора весь вечір із кимось по телефону шепотів, а як я зайшла — одразу відключився.
Оксана здригнулася. Вона теж це помітила. І не лише учора.
— Мабуть, щось важливе з роботою, — збрехала вона доньці й собі.
— Та годі, мам! Яка робота о одинадцятій вечора? Він же не хірург. — Марічка знизала плечима й побігла збиратися.
Оксана залишилася наодинці зі своїми думками. Богдан і справді став дивним. Раніше він розповідав їй про все: про роботу, колег, плани на вихідні. А тепер мовчить, ніби рота набрав води. І телефон ховає, як школяр двійку.
Ввечері вона вирішила приготувати його улюблені котлети. Може, за вечерею вони поговорять по душі, як колись. Марічка пішла до подруги, вдома нікого не було. Саме час для щирої розмови.
Богдан повернувся пізно, близько девятої. Оксана вже перехвилювалася, кілька разів дзвонила, але він не брав трубку.
— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла вона чоловіка у передпокої.
— На роботі затримався. Терміновий звіт. — Він навіть не подивився на неї, одразу пішов у ванну.
— Бодь, я котлети зробила, твої улюблені. Пообідаємо разом?
— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванни звучав глухо.
Оксана постояла в коридорі, потім повернулася на кухню. Котлети стигли на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Богдан вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не заглянув. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він зачинився. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані у вітальні й думала. Про що? Про те, коли все змінилося. Чому вони стали чужими. Що, мабуть, час щось змінити кардинально.
Вранці Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж зазвичай. Оксана навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від того, що вхідні двері хДвері знову хлопнули, і в цьому звуку вона почула не лише кінець їхнього шлюбу, а й початок чогось нового — життя, де вона нарешті зможе бути собою.
