Просто життя
Коли автобус зупинився посеред шумної вулиці, пасажири міцніше стиснули поручні. Хтось прокляв, хтось притулився до запотілого скла, розглядаючи причину зупинки. Повітря наповнив гул — суміш дратівливості й цікавості. Кондукторка пробилася до кабіни водія, відчинила двері й завмерла, наче наштовхнулася на щось, що не вписувалося у холодне, сире ранкове Львова.
За склом стояла жінка у поношеній червоній куртці. В одній руці — повідець, в іншій — парасолька зі зігнутим спицем. На повідці — пес, величезний, із шерстю, що здавалася ще більшою під дощем, і похиленою мордою. Він сидів прямо перед автобусом, нерухомий, наче вирізаний із каменю. Лапи вросли в асфальт, вуха притиснуті, погляд уперто дивився в землю. Ні злості, ні страху — лише важка, вперта нерухомість, немов він ніс на собі тягар, який неможливо пояснити словами.
— Він не йде, — голос жінки тремтів від безпорадності. — Ішли, і раптом він сів. І все. Тягнула, кликала — не слухається.
Водій вийшов із кабіни, подивився на пса, потім на жінку, знову на пса. Потім присіданув, зазирнувши йому в очі:
— Що з тобою, брате? Втомився? Чи життя придавило?
Пес повільно підняв морду. В його очах було стільки людської туги, що в грудях усіх, хто дивився, щось стиснуло. Він не гавкав, не гарчав — просто дивився, наче хотів розповісти ціле життя, та не знаходив слів. Це була не просто втома. Це був біль, глухий, як луна у порожній хаті. Водій підвівся, ніби прийнявши цю мовчазну відповідь.
Автобус рушив через кілька хвилин. Жінка, бурмочучи подяку, повела пса вбік. Той ішов повільно, нерішуче, наче кожна лапа була йому чужою, але все ж рухався.
У цю мить Богдан, що сидів біля вікна, пробурмотів під ніс: «Ось і я. Теж став. І не можу далі». Слова вирвалися тихо, самі собою, як визнання, яке занадто довго жило всередині.
Він вийшов на наступній зупинці, хоча до його пункту призначення було ще далеко. Ішов без мети, за інерцією, наче забув, куди прямував. Вітер бив по обличчю, забирався під комір, але Богдан не помічав. Він крокував через засніжений сквер, повз голих дерев і дитячого майданчика, де гойдалки скрипіли під поривами вітру, як старі спогади.
Додому не хотілося. Там панувала пустота, від якої дзвеніло у вухах. Не просто відсутність людей — повітря в квартирі було мертвим, недоторканим голосами чи рухом. Лише старий холодильник дзижчав у куті, нагадуючи, що життя триває, навіть якщо ти сам — ледве.
Богдану було сорок три. Інженер, надійний, непомітний, як гайка у механізмі. Таким, що не кричить, не вимагає, а просто робить те, що треба. Не герой, не жертва — просто людина. Сімнадцять років шляху, двоє дітей, кредит за квартиру, відпочинок у селі у тещі. А потім — тріск. Все розвалилося. Дружина пішла. Сказала, що задихається. Сказала, що він — як привид: завжди поруч, але ніби неживий. Пішла без скандалу, але з такою рішучістю, що не залишилося питань.
Він не сперечався. Не благав. Просто сів у машину й поїхав за містою, у ліс. Сидів до ранку, слухаючи, як виє вітер і тріщать гілки. Повернувся. Почав мовчати частіше. Жив за звичкою: робота, рахунки, діти на вихідних, дні народження, квитки в кіно. Усе — як у людей. Тільки всередині — пустота, як у покинутому будинку.
Але з кожним днем у грудях щось стискалося сильніше. Як сталевий обруч, який затягували все туліше. Спочатку ледве помітно, потім — до болю, до хрусту. Інколи він ловив себе на тому, що дихає з труднощами, ніби повітря стало в’язким, чужим.
І ось він йшов — як той пес. Зупинився. Не міг далі. Не від болю, не від страху, а від безглуздості. Та сама дорога, ті самі обличчя, та сама тиша по вечорах. Хотілося не змін, а просто паузи — щоб перестати бути собою хоча б на мить.
У сквері він сів на лавку. Пахло сирою землею, смарагдовою хвоєю і чимось далеким, майже забутим — може, дитинством, може, зимою. Повз пройшов хлопець із колонкою, з якої лунала пісня про розбите серце — хрипкава, але така рідна. Потім пройшли літня пара: жінка підтримувала чоловіка, і в їхніх повільних кроках було стільки тепла, що Богдан відвернувся.
Він дивився на них і думав: «У всіх — хтось, щось. А в мене — нічого. І не болить. Ніби й не було нічого». Думки текли рівно, без гіркоти, як вирок, який уже прийнято.
— Вибачте, — раптом почувся голос. — У вас телефон є? Мій розрядився, а мені треба подзвонити сестрі.
Перед ним стояла дівчинка років одинадцяти. Куртка в плямах, веснянки на щоках, у руках — потертий рюкзачок.
— Звичайно, — Богдан простягнув їй телефон.Вона взяла телефон, подякувала, а перед тим, як побігти, посміхнулась до нього так щиро, що він несподівано відчув – життя, яке здавалося таким важким, раптом стало на мить легшим.
