Я зустрічався з жінкою майже рік, ніколи не скупився на неї та її онука. Але тільки-но попросив пиріжків із собою одразу зрозумів, яке ж моє справжнє місце у її світі.
Офіціант обережно поставив перед нами пластиковий контейнер, куди вже поклали майже недоторканий шматок шоколадного торта. Валентина з видимим задоволенням підтягнула контейнер до себе. Ми сиділи в охайному кафе в центрі Києва, з колонок ледь чутно грала музика, а мене зсередини підточувало тихе, знайоме роздратування.
Разом ми вже майже рік. Мені пятдесят вісім, їй пятдесят чотири обидва люди з історіями: попередні шлюби, розлучення, дорослі діти, і, безумовно, онуки. У мене двоє хлопчик і дівчина. У неї один улюблений онук Назарчик, шести років, «сонце у віконці», якого я бачив кілька разів побіжно, але про якого знаю, мабуть, більше, ніж про власний тиск.
Валентина акуратно заховала контейнер у свою сумку і усміхнулася мені тією лагідною посмішкою, через яку я колись втратив голову.
Назарчик так любить усе шоколадне, сказала вона. А я вже наїлася, зовсім не хочеться. Не гайти ж добру, правда?
Я мовчки кивнув, покликав офіціанта й розрахувався туди увійшов і торт, і моя кава, і її салат. Гроші для мене не були проблемою не збіднію. Та справа зовсім не у сумі, а в системі, яка непомітно вибудувалась за останній півроку. Я вперто удавав, що все нормально, списував усе на «бабусину любов». За кожної нагоди і, зазвичай, за мій рахунок Валентина забирала додому усе, чим можна порадувати свого обожнюваного онука.
Перший дзвіночок був три місяці тому, коли ми зібралися на премєру до кінотеатру. Я купив білети, підійшли до буфету, і Валентина попросила найбільше відро карамельного попкорну та колу.
Я здивувався: вона ж зазвичай стежить за фігурою, солодким не захоплюється. Подумав, хоче дозволити собі маленьку розкіш під фільм. Зайняли місця, світло згасло. Я простягнув руку до відра, взяв жменю смачно було. Валентина тримала відро на колінах, накривши кришкою, яку спеціально попросила, і жодної кукурудзини не спробувала.
Ти чого не їси? прошепотів я. Смачно ж.
Ой, ні, не хочу, тихо відповіла Валентина. Я це Назарчику відвезу. Він зі мною сьогодні ночує, обожнює кіношний попкорн, а батьки рідко купують.
Я мало не вдавився колою. Виходить, то відро я купив не для нас, а для її онука і ні слова мені на випередження. Весь сеанс почувався ніяково: їсти незручно, відро під «охороною». Після фільму підвіз Валентину додому з відром попкорну вона просто світилася щастям, а мені було так, наче я таксист, який ще й сам оплатив замовлення.
При цьому фінансова потреба у неї зовсім не стояла. Валентина добре заробляє, гарно одягається, має власний автомобіль.
Справжній удар був минулої суботи. Валентина запросила мене на обід, пообіцяла свої фірмові пиріжки, про які я чув безліч разів. Я, звісно, прийшов не з порожніми руками: купив гарне вино, фрукти, червону рибу хотілося, щоб на столі було ситно й святково. Квартиру наповнював дивовижний аромат випічки.
На кухні стояла велика миска під рушником, а під ним ціла гора румяних, блискучих пиріжків. Ми сіли, Валентина розлила чай, виклала мені на тарілку штук пять.
Їж, Андрію, поки гарячі, лагідно сказала вона.
Пиріжки були фантастичні. З мясом зїв три, з капустою два, наївся досхочу, настрій піднявся. Поговорили, відкрили вино, я розслабився й відчув: ось воно тепло і затишок.
Валю, пиріжки просто казка, сказав я, відкидаючись на стільці. Увечері мої бешкетники приїдуть, дочка привезе онуків на вихідні. Даси трохи з собою, хай спробують? Вічно магазинне їдять, донька не полюбляє пекти.
І от тут Валентина змінилася на очах. Ще момент тому усміхнена, мяка жінка, а вже за мить лице стулене, очі холодні, жорсткість у погляді.
Ой, Андрію протягнула іншим тоном, вибачливим, але водночас категоричним. Я б і рада, але багато дати не можу. До мене сьогодні Назарчик приїде, я в основному для нього пекла.
Вона встала, підійшла до величезної миски, де, клянусь, не менше тридцяти пиріжків, пошуршала чимось усередині, дістала прозорий пакетик і поклала … три пиріжки. Два з капустою та один з мясом.
Ось, простягнула мені цю жалюгідну торбинку. Пригостиш. Бо Назару на вечерю нічого не залишиться.
Я дивився на ті три пиріжка й відчував, як від образи палає обличчя. У мисці ціла гора, я щойно приніс їй гарне вино, рибу, фрукти. Я, що ніколи для неї не шкодував грошей. І тепер моїм онукам пошкодувала кількох зайвих пиріжків?
Валю, але ж там багато, пробував згладити ситуацію, хоч усередині вже кипів. Твій Назар стільки не зїсть. Моєму би кожному по кілька їх же двоє.
Вона глибоко зітхнула, накрила миску рушником так, ніби обороняючись і різко сказала:
Андрію, я продукти рахувала. Назару обіцяла пиріжки. Не ображайся, але я не можу роздавати все, що приготувала. Тобі сподобалось? Чудово. А це для онука.
Виходило, що я сторонній, який прийшов просити милостиню, а не чоловік, що підтримує її, приносить гостинці, допомагає і розраховує на трохи домашнього тепла для своїх.
Чому я десь нижче у її ієрархії, ніж шестирічний хлопчик?
Через пів години я поїхав, пославшись на справи. Ті три пиріжки лежали на сидінні, а запах, що ще кілька годин тому здавався домашнім, зараз був чужим, навіть фальшивим. Я намагався зрозуміти, що ж у її голові, й висновки були невтішні.
Мені завжди здавалось, що у здорових стосунках головними є двоє дорослих. Наші діти і внуки безперечно важливі, але все ж ми для себе головні. А у Валентини інакше. Для неї центр світу Назар. Все для нього. А я хто? Зручний гаманець, людина на підмогу при кафешках із тортом «на виніс», попкорном із кіно?
Коли я оплачую торт для її онука це «ми ж родина», хоча яка родина після року стосунків? А коли я прошу трохи пиріжків для своїх «я не можу роздавати». Виходить, весь час все кращє для її онука, а мої наче чужі, зайві, їм і трьох пиріжків достатньо. Вона навіть не задумалась, як це принизливо вручити дорослому чоловікові крихітний кульочок, при тому ховаючи повну миску.
Вдома онуки вже чекали. Дочка, знаючи мій характер і втому після роботи, розбирала гостинці.
О, татку, домашні пиріжки! радісно здивувалась.
Я дістав пакунок і відчув, як стискається серце від сорому.
Це від тьоті Валентини, сказав я, відводячи очі. Скуштуйте.
Пиріжки зникли за хвилину. Справді, смачні.
А ще є? спитала внучка, облизуючи пальці.
Ні, зайченя, більше немає, відповів я й пішов на балкон, закурив.
Стояв у вечірній прохолоді, дивився на вогні Хрещатика й думав: навіщо мені все це? Навіщо жінка, яка вважає мої гроші спільними, коли йдеться про її онука, а свої пиріжки недоторканним запасом? Питання ж не у їжі. Їжу я можу купити будь-яку, замовити доставку хоч о цій годині. Справа у ставленні.
Вона навіть не зрозуміла, що зачепила мене. Ввечері зателефонувала, щебетала: «Назар приїхав, наївся, тішиться, мультики дивиться». Я слухав мовчки. Хотілося сказати: «А мої теж питали, чи ще є пиріжки, а я мусив відповісти, що вже ні». Та не сказав.
А ви стикалися з таким подвійним стандартом? Коли все найкраще туди, а від тебе лише чекають «вкладень»? Як думаєте, говорити про це відверто, чи, може, я надто прискіпливий і просто чіпляюсь ні до чого?