На холодній металевій лавці у одному з київських скверів сидів похилий чоловік, закутаний у старий, потертий плащ. Колись він носив його, працюючи електриком у місцевому ЖЕКу. Звали його Іван Степанович. Пенсіонер, удівець, батько єдиного сина й, як він колись думав, щасливий дідусь. Але все це розсипалося в один день, ніби пісочний замок під натисом чужої волі.
Коли син привів у дім свою дружину, Маріанну, серце Івана стиснулося від тривожного передчуття. Її холодна усмішка, за якою ховався сталевий погляд, була наче вісник бурі. Вона не влаштовувала галасливих сцен, не підвищувала голосу — але методично, з хірургічною точністю, витісняла з їхнього життя все, що вважала зайвим. Іван відчув це відразу. Але нічого змінити не міг.
Спочатку зникли його речі. Улюблені книжки, які він збирав десятиліттями, опинилися у підвалі. Старе крісло, де він любив читати ввечері, оголосили «немодним». Навіть його чайник, вірний супутник ранкових розмов із сином, зник безслідно. Потім пішли натяки: «Тату, тобі б частіше гуляти, свіже повітря корисне». А незабаром пролунав ультиматум: «Може, тобі краще переїхати до будинку для літніх чи до сестри в село?»
Іван не став сперечатися. Гордість не дозволила. Він мовчки зібрав свій скромний чемодан — кілька сорочок, пару фотографій покійної дружини — і пішов. Без докорів, без сліз, лише з важким болем у грудях, який став його постійним супутником.
По засніжених вулицях Києва він блукав, наче привид. Єдиним прихистком стала лавка у старому сквері, де колись гуляв із дружиною Галею, а потім — із маленьким сином. Тут він проводив години, дивлячись у нікуди, поки спогади не починали печі сильніше за мороз.
Одного особливо холодного дня, коли вітер проймав до кісток, а очі сльозилися від холоду й туги, почувся голос:
— Іване? Іване Степановичу?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка у теплому пальті та в’язаній хустці. Обличчя її здавалося знайомим, але пам’ять ожила не одразу. Ольга Миколаївна. Перше кохання, втрачене через його службу в армії, а потім забуте, коли він одружився з Галею.
У її руках був термос і пакет із домашніми пампушками.
— Що ти тут робиш? Замерзнеш же… — у її голосі була щира турбота.
Це просте запитання розтопило лід у його душі. Іван мовчки взяв гарячий чай і пампушку. Горло стиснуло, сльози не йшли, але серце ніяло так, ніби його розрізали навпіл.
Ольга сіла поруч, ніби між ними не проминули десятиліття.
— Я іноді гуляю тут, — тихо почала вона. — А ти… чому сам?
— Місце рідне, — ледь усміхнувся він. — Тут син мій перші кроки робив. Пам’ятаєш?
Ольга кивнула, її очі потеплішали.
— А тепер… — Іван важко зітхнув. — Він виріс, одружився. Квартира на нього оформлена. Дружина поставила умову: або вона, або я. Він обрав її. Не звинувачую. У молодих своє життя.
Ольга мовчала, дивлячись на його загрубілі від холоду руки — такі знайомі й такі самотні.
— Ходімо до мене, Іване, — раптом сказала вона. — Зігрієшся, поїси. Завтра вирішимо, що далі. Зварю борщу, поговоримо. Ти ж не залізний, ти людина. І не повинен бути сам.
Він довго дивився на неї, не вірячи. Потім тихо запитав:
— А ти… чому сама?
Її очі затьмарилися.
— Чоловік помер давно. Дітей не було. Життя, робота, пенсія, кіт… Коловорот. Ти перший за багато років, з ким я ділю чай.
Вони сиділи ще довго. Сніг падав м’яко, ніби вкриваючи їхній біль. Перехожі зникли, а сквер став їхнім маленьким прихистком.
На ранок Іван прокинувся не на лавці, а у теплій кімнаті з вишиваними занавісками. Пахло свіжими булочками. За вікном іскрився іній, а в душі народжувалося забуте почуття — спокій.
— Доброго ранку! — увійшла Ольга з тарілкою оладок. — Коли ти востаннє їв домашнє?
— Років десять тому, — хрипко відповів він. — Син із дружиною все частіше піцу замовляли.
Ольга не стала розпитувати. Просто нагодувала, вкрила ковдрою, увімкнула стареньке радіо. Тиша більше не давила.
Дні складалися у тижні. Іван оживав. Він лагодив розетки, допомагав з прибиранням, розповідав історії про свою роботу — як одного разу врятував сусідів від пожежі. Ольга слухала, варила його улюблений борщ, прала йому одяг, в’язала теплу хустку. Вона давала йому те, чого він не знав роками — турботу.
Але одного дня все змінилося.
Ольга поверталася з базару, кляля біля хвіртки побачила машину. З неї вийшов чоловік. Іван одразу б упізнав його — син, Андрій.
— Добрий день… — почав він несміло. — Ви не знаєте, чи живе тут Іван Степанович?
Ольга стиснула сумку, серОльга стиснула сумку, сердце її крапнуло.
