**Зустріч**
— Дівчино! Дівчино, зачекайте! Та зупиніться ж! — Наталка обернулася й побачила, що за нею біг якийсь хлопець у кепці. Кепка здалася їй знайомою. Але де вона могла її бачити раніше? — Уфф! Нарешті! Ви, може, бігуння займаєтеся? Ледь наздогнав! Богдан. Можна просто Данько. За паспортом — Богдан Миколайович Коваленко. Гарно, ґрунтовно, інтеліґентно. Я… Ох, хвилинку… — Хлопець схилився, сперся кулаками об коліна, не може віддихатися. Кепка зісковзнула з голови, впала на асфальт. Наталя механічно теж нахилилася, хотіла підняти кепку, та зіткнулася лобом із Богданом — ґрунтовним і інтеліґентним.
— Ой! Та ви ж! — обурено тупнула дівчина, потерла синця, розвернулася, вже хотіла йти, але Данько схопив її за руку.
— Постривайте! Вибачте, це випадково. Боже ж ти мій, що за день такий?.. Ви ж сестра Михайлюка? Олександра? — прошепотів він, надів кепку назад. — Я вас бачив у нього вдома, тільки ви он якою маленькою були… — Богдан показав пальцями Наталку-мізинця.
— У вас сонячний удар? — зверхньо подивилася вона на Коваленка. — Коли я була он якою маленькою, вас, мабуть, ще й на світі не було! Що вам треба? Ви ж мене затримуєте!
— То ви не Оксана? Не Оксана Михайлюк? — хлопець ніби засмутився, знов прикинув на пальцях, якою Наталка була в дитинстві.
— Ні. Я Наталя Шевченко. Бувайте! — Наталка рішуче закрокувала до метро, але Данько не відставав — дуже наполегливий інтеліґент трапився.
— Ну от, ми вже й познайомилися! Ви — Наталя, я — Данько, чудово ж? А чому ви така похмура? І сумку тягнете важку. Давайте, я допоможу! — Він уже потягнувся до торби, але Наталка відскочила, ніби ґрунтовний Коваленко зараз її вкусить або вкраде гроші.
— Ідіть собі дорогою! Ааа! — догадалася вона. — Ви так із дівчатами знайомитеся? Дуже цікаво!.. Та…
— Бачите, вам уже цікаво! Давайте поклажу, я не втечу. Буряка й цибулі в нас повно, ваші мені ні до чого, — кивнув Богдан на овочі, що стирчали з торби. — А я взагалі багато чого знаю! Знаю, чому літаки не падають, як з’являється блискавка, що таке вічний двигун, як вдома відпрати пляму від вишневого варення…
Він хотів продовжити про свої знання, але Наталка раптом засміялася, сунула йому сумку й веліла йти попереду.
— Ви дитячу енциклопедію читали? — спитала вона, переставши сміятися.
— І це теж. Я ж, розумієте, з бабусею живу. А вона, Тетяна Іванівна, мати мого батька, Миколи, в питаннях освіти дуже ґрунтовна жінка! Вона в мене «вкладала».
Данько спробував однією рукою показати, як бабуся в нього вкладала знання, вийшло не дуже зрозуміло.
— Що ви руками махаєте? Сигналізуєте? Зараз мене пограбують? — насторожилася Наталка.
— А тю! Ні! Це так бабуся в мене знання засовувала. Книжки, документальні фільми, лекції в літньому театрі, радіопостановки. Вона ж, розумієте, завідувала освітою, ну й головним завданням бачила, звичайно, мене просвітити. Можу розказати, як виростити курча з яйця вдома, як розмножити фікус, як полагодити сифон…
— Ну, це нецікаво. Морозиво хочете? — Наталці все більше подобався цей інтеліґентний Данько з його кепкою й сифонами.
— Ні, дякую. У мене непереносимість лактози, краще дихатиму. Кисень поживлює мозок, — відмахнувся Богдан. — Але вам, якщо хочете, куплю. Дівчино, — звернувся він до продавця. — Дайте ванільне, ріжок.
— Як ви вгадали? — зацікавилася Наталка, швидко схопила його за руку, що простягала гроші, розрахувалася сама.
— Чого ви так? Я ж запрошую! — занервував Данько.
— Я теж виховувалася переважно бабусею. Вона дуже строгих— І вона теж казала: «Наталко, самостійність — найголовніше», — посміхнулася дівчина, а Богдан, згоджуючись, стиснув її руку й прошепотів: «Тоді, може, завтра самі мене запросите на каву?» — і надворі вже пахло весною, новими зустрічами та промінцями щастя.
