Зустріч із присмаком болю
Нещодавно, повертаючись додому з крамниці, я несподівано зустріла давню знайому. Ми не бачилися роками — колись спілкувалися, як сусідки, ділилися новинами, а потім життя розвело нас у різні боки. Вона радісно усміхнулась, обняла мене, наче й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавку біля скверу — давай, мовляв, побалакаємо, згадаємо минуле. Я погодилася. Тоді я ще не знала, що ця розмова залишить на душі гострий шрам.
Ми заговорили. Я розповіла, що вже три роки у шлюбі. Що в нас із чоловіком двоє чудових дітей, молодшій — всього рік. Зараз я у декреті, насолоджуюся материнством. Ділилася щиро, з теплом — адже здавалося, що переді мною людина, з якою можна бути відвертою. Але з кожним моїм словом її обличчя змінювалося: усмішка стала кривою, очі потьмяніли, а в погляді з’явилася дивна втома, змішана з дражливістю.
Спочатку я подумала, що, можливо, у неї просто поганий настрій. Але потім почула фразу, промовлену з такою єхидністю, що мені стало не по собі:
— Оце так, народила, а фігура, як у дівчини… аж не повіриш…
Сказала це зі штучною усмішкою, але в голосі лунала заздрість, майже злість. Я ніяково посміхнулася, хотіла перевести тему, але відчувала, як між нами натягнулася струна напруження. Усе, про що я розповідала, викликало в ній приховану злість.
Коли я сказала, що мені час іти — старшу треба забрати зі школи, вона недбало кинула напослідок:
— Щаслива ти… І чоловік є, і діточки… Пощастило, що вже й казати.
А потім різко підвелася й пішла. А я залишилася на тій лавці, наче мене облили крижаною водою. Я знала, що в неї один син. Йому вже за тридцять. Ще раніше я чула, що з ним клопіт повно: не працює, сам жити не хоче, сидить на її шиї. Колись навіть була історія, що потрапив у лиху компанію й почав вживати. Одружитися не збирається, а характер у нього важкий, невлагоджений. Але для неї він завжди був єдиним, коханими, сенсом життя.
Мабуть, саме тому її так вразило те, що в мене склалася родина, є діти, і я, на її погляд, ще й «надто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. ГостІ тепер я знаю: щастя часом буває мовчазним, щоб не стати дзеркалом для чужих ран.
