Зустрівся зі своєю колишньою через 30 років, супермаркет, каса. Викладаю свій кефір з шинкою та сигаретами. Касирка швидко вітається, не дивлячись на мене, пробиває: «Це все?» І відкидає фарбоване чубчико. Знайомий жест. Та я б так і пішов, якби не глянув на бейджик, що в усіх касирок на грудях. Марія Шевченко.
— Маша, ти?
Вона нарешті піднімає на мене очі:
— Так… А що?.. Боже! Олежку?
— Ага, я. Не чекав тебе зустріти ось так.
Літо 1993 року. Ми з Марусею йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худенька. У Марусі гарні ноги, трохи розкута хода і вічна легка посмішка. Вона ніби від мене вислизає, а я намагаюсь її впіймати. Маруся неймовірно сексуальна, чоловіки довкола обертаються. А я і пишаюсь, що зі мною така дівчина, і злюсь, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Маруся посміхається:
— Ну, це нудно. А от я буду співачкою. Це точно.
Нам по двадцять. Маруся закінчує музичне училище, фортепіано. Та зараз літо, занять нема, тож у неї довгі нігті з яскраво-червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж зводять мене з розуму.
Маруся рішуче каже:
— Я хочу їсти! Ось кафе!
У мене в кишені всього лише гривня. Я планував жити на неї тиждень, мама залишила перед від’їздом. Це кафе коштує хто зна скільки, схоже, воно якесь новомодне — розоришся. Але роблю байдуже обличчя: звісно, пішли! Сам думаю: лиш би вистачило гривні, лиш би вистачило…
У кафе Маруся замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лиш би забрати звідси Марусю до себе на ніч. Та раптом заграла «Віа Гра». Маруся схопилась і почала танцювати під неї одна, шалено й пристрасно. Всі товстосуми довкола витріщились на неї, забувши про горілку з закускою. А Маруся ще й підспівувала: «О боже, який мужчиина, як же ладна в нього спина…» Схоже, вона почувала себе зіркою.
Грошей мені ледь вистачило, але Маруся недбало кинула дві гривні на стіл:
— Гаразд, гуляємо! Ну, що далі?
І ми попрямували до мене. Схоже, це була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «О боже, який мужчиина…» — дзижчало в моїй щасливій п’яній голові.
А через три місяці, вже восени, ми розійшлися. Маруся мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І він обіцяв познайомити мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурнувато, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося якось страшно їй помститись. І шалено хотілося знову затягти її до себе. Стільки емоцій в голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже, тридцять. Передо мною сиділа трохи повніша Маруся, касирка Маруся.
— Метко, хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Маруся нервово посміхнулась:
— Усі ми чогось хотіли… Та я знаю, що ти став журналістом. Іноді читаю тебе, ти молодець.
Я вийшов із супермаркету. Думки були про Марусю. Що ж, можна сказати, я помстився, хай і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як би смішно не було, там були саме дві гривні. Монеткою. Тільки тепер це вже зовсім не ті дві гривні — у кафе з шампанським не сходиш. Музика завмерла, Маруся стала трохи повнішою, її життя завершується біля каси під супровід штрих-коду. Туга.
А через пару днів я зайшов у той самий супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. Без ясної мети.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж палиш? Підем! Я попрошу Оксану посидіти на касі.
Маруся накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я тоді була дурною, вибач…
— Марусь, зараз це нічого не значить. Тридцять років минуло. В мене третій шлюб, троє дітей.
І Маруся усміхнулась — як тоді:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене жалієш, так? Думаєш — от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоплю.
— Ну, не те щоб…
— Я бачу. Жалієш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моє щастя»? Розумієш, це не дурниці. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже змінюється, уявлення про нього. Вже двадцять п’ять років я заміжня за дуже хорошою людиною, Дмитром. Так, він простий, у нього нема музичного слуху, він хропить уночі. Але він класний автовиправник, склав піч на нашій дачі, взагалі вміє усе. У нас доросла донька, красуня. Їй вже двадцять два — уяви, більше, ніж мені тоді. Вчиться на юриста, така вся ділова, зовсім не схожа на мене. Вона заміжня, і у нас онука, теж Маруся, їй півтора роки. І я дуже щаслива бабусяІ я стояв там, дивлячись, як вона хутко йде назад до каси, і думав, що, мабуть, справжнє щастя — це не про гроші, славу чи минулі мрії, а про те, щоб хтось співав твої пісні, навіть якщо цей хтось — твоя онука.
