Ось переказана історія, адаптована до українського контексту:
Степан на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Живуть вони з дружиною на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість, а внуки вже підростають.
На життя Степан не скаржиться: батьки були добрі, він у них єдиний син, любили й пестили. Із дружиною Оленою пощастило спокійна, любляча. Син одружився й живе з дружиною та донькою в їхньому будинку місця вистачає всім.
«Оленко, зробимо будинок великим, сподіваюся, що Андрійко з нами житиме, хоч і одружиться, казав він дружині, коли збиралися будувати. Донька, звісно, з гнізда вилетить, дівчата такі»
Він збудував просторий двоповерховий дім з льохом. У саду росли й яблуні, й груші, й сливи. Олена була гарною господаркою, любила копатися в землі у них ґрунт родючий, усе, що вона посадить, добре родить. Особливо любила квіти, і влітку двір аж пахнув різнокольоровими барвами.
Так і вийшло. Донька закінчила училище, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні місця. Син лишився з батьками.
Ганна мати Степана захворіла. Після смерті чоловіка не могла оговтатися, день у день слабшала, і настав момент, коли вона сказала синові:
«Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Чую, не довго вже мені батько твій там мене чекає. Не можу встати, ось до чого дожила» з її очей котилися сльози.
«Мамо, не плач, звісно, не покину тебе саму в квартирі, бачу ж навіть чашку з чаєм тримати не можеш», пообіцяв син і, кинувши всі справи, переїхав до матері.
Ганні було вісімдесят сім, і, відчуваючи кінець, вона покликала Степана. Він сів біля її ліжка. Син був сумлінним хотів провести матір гідно. Вчасно давав ліки, хоч вони вже й не допомагали, кликав лікаря, годував з ложки.
«Степанку, чую, скоро проводиш мене в останню путь, ледве дихаючи, говорила Ганна. Сину, хочу розкрити тобі родинну таємницю, яку ми з батьком все життя зберігали. Домовились, що той, хто з нас останнім піде, той і розповість тобі»
Вона втомилася, витираючи піт з чола худими руками. Замовклала, важко дихаючи, а потім знову заговорила:
«Це буде несподіванкою, але не сердься на нас Я не маю права забрати цю таємницю з собою. Ох, сину ти нам не рідний»
Побачивши на обличчі сина розгубленість, вона продовжила:
«Звісно, ти наш син, ще рідніший за рідного. Ми завжди тебе любили, ти сам це знаєш усе робили для тебе. Ти був нашою скарбницею. Вивчили тебе, допомогли збудувати дім, одружили. Ти наш найдорожчий, без сумніву. Але»
У кімнаті стояла мертва тиша. Степан не міг оговтатися, а Ганна відпочивала після сказаного їй теж було важко.
«Мамо, як так?» спитав він, але вона поглядом дала зрозуміти, що ще має щось додати.
Зібравшись із силами, Ганна тихо промовила:
«Ми взяли тебе на виховання із села, звідки рідом твій батько. Коли одружились, дітей довго не було, а лікарі після обстеження ніякої надії не давали. Поруч із батьківською хатиною жила багатодітна сімя четверо дітей. Ти був найменшим, худим і хворобливим. Жили вони злиденно Твій батько домовився, щоб тебе віддали нам. Пообіцяв, що виховаємо тебе якнайкраще.»
Ганна з чоловіком навіть здивувалися, коли сусіди охоче віддали Степана.
«Забирайте зайвий рот, та ще й хворіє. Все одно недовго проживе», сказала його рідна мати.
Вони забрали хлопчика так він і став їхнім сином. Тоді документи змінити було просто. Поговорили із головою сільради і справу з кінцем. Відвезли хлопця до себе. Спочатку жили в сусідньому селі, а потім перебралися в інше місто, де їх ніхто не знав, а Степану вже ніхто не розповів би, що він прийомний.
«Батьки твого тата давно померли, а от твої брати й сестра, мабуть, ще живі Може, знайдеш родичів, відновиш звязки Ми з батьком перед тобою винні розлучили тебе з ними. А може врятували? Ти був дуже слабким, а ми лікували тебе, годягали Дивись, який став кріпкий. Прости нас, Степанку»
Сльози котилися по зморшкуватим щокам матері. Він витирав їх.
«Не плач, мамо. Ти моя єдина рідна. Я вдячний тобі й татові. Я не хотів би іншого життя Чесно кажучи, це навіть добре, що ви мене взяли.»
Степан вислухав матір, ледве приходячи до тями. Думав про це весь вечір, навіть не міг заснути.
«Як же так я не їхній син? Немає в світі людей рідніших за них. Ось які таємниці виплили Та як би там не було мої мама й тато назавжди лишаться моєю родиною.»
Після цієї розмови Ганна прожила лише два дні й тихо пішла вночі. Степан з Оленою поховали її поруч із батьком. Коли він розповівСтепан прокинувся з ясним розумінням, що його справжня родина завжди була поруч у теплі будинку, де його чекали дружина, діти й внуки, а минуле тепер можна було з легкістю залишити позаду.
