— Алло… — прошептав сказав Сергій після шести довгих гудків. — Оксано, вибач, але мені зараз не дуже зручно говорити. У тебе щось термінове?
— Звісно, термінове! — гнівно промовила вона.
— Оксано, може, я пізніше сам тобі передзвоню, бо тут така справа…
— Тільки не треба мені розповідати казки, що ти на якомусь важливому завданні чи злочинців ловиш, — не дала договорити йому Оксана. — Бо я зараз стою біля твоєї машини, і тебе в ній немає! І поряд з нею тебе немає. Нічого не хочеш мені пояснити? Тільки май на увазі, Сергійку, брехати доведеться дуже переконливо, щоб я повірила.
*****
Коли Оксана познайомилася з Сергієм, вона чомусь була впевнена, що з людиною, яка вміє так заразливо сміятися, їй ніколи не буде нудно.
І сумно теж не буде.
Він сміявся не голосно і не закидаючи голову, як це часто роблять надміру самовпевнені чоловіки.
Просто в куточках його очей з’являлися ледь помітні зморшки, а голос ставав м’якшим.
Після такого сміху чомусь одразу хотілося посміхнутися йому у відповідь, навіть якщо хвилину тому для цього не було жодної причини.
Тепер Оксана все рідше бачила Сергія таким.
Точніше не так — він, коли повертався з роботи додому, як і раніше намагався підняти їй настрій своїми жартами та сміхом, але чомусь було зовсім не смішно. Навпаки, — Оксані дедалі частіше хотілося ревіти в подушку.
Напевно, у цьому не було нічиєї провини.
Просто життя, яке вони ще зовсім недавно починали з таким запалом, поступово перетворилося з романтичної комедії на побутову драму або навіть трагедію… Останні пів року робота стала забирати у Сергія дедалі більше часу. Їхав він рано, а повертався пізно.
Ще й вихідні дні були через раз, постійно якісь термінові справи.
В Оксани робота була набагато спокійнішою: і додому вона приходила вчасно, і вихідні в неї ніхто не забирав. І… замість того, щоб провести вільний час із коханою людиною, вона змушена була нудитися сама в чотирьох стінах.
Найдивніше полягало в тому, що любові менше не стало. Принаймні, Оксана дуже хотіла в це вірити.
Вона, як і раніше, купувала в магазині його улюблений сир, хоча сама терпіти його не могла.
За звичкою зазирала у вітрини магазинів, вишукуючи сорочки синього кольору, який був йому до лиця, і так само прокидалася серед ночі, якщо Сергій затримувався зі зміни довше звичайного, і щохвилини підходила до вікна. Любов нікуди не зникла.
Просто в їхніх стосунках зникла легкість.
Та сама легкість, завдяки якій можна було разом сміятися з дрібниць, а не перетворювати їх на привід для чергової образи.
Ось і вчора ввечері вони знову посварилися. І якби хтось запитав Оксану, через що все почалося, вона б, напевно, не змогла відповісти одразу.
Вчора Сергій обіцяв приїхати о восьмій.
— Точно приїдеш? Чи буде, як завжди? — спитала в нього Оксана.
— Точно приїду. Сьогодні, дякувати Богу, немає жодних пригод. Тож о восьмій приїду додому. Чекай.
Оксана спеціально пішла з роботи раніше, заїхала по дорозі в магазин, де купила не лише продукти, а й пляшку вина. Потім вона приготувала вечерю.
І поки на сковороді смажилися курячі відбивні, вона кілька разів визирала у вікно, почувши шум машини, що під’їжджала, але щоразу важко зітхала, бо це був не Сергій.
О пів на дев’яту їжа вже майже охолола.
О дев’ятій Оксана перестала дивитися на годинник і визирати у вікно.
Десятої години телефон нарешті задзвонив.
— Оксано, вибач, — сказав Сергій так, ніби говорив на бігу. — Тут аварія серйозна, оформлення ще на дві години, не менше. Я…
Голос на секунду втонув у якомусь шумі. Здається, хтось гукнув його на прізвище.
— Я зрозумів! Зараз підійду! — крикнув він комусь у бік, а потім знову повернувся до розмови. — Слухай, я…
Вона не дала йому договорити.
— Гаразд, я все зрозуміла. Працюй.
І перша натиснула кнопку відбою. А потім, кинувши телефон на стіл, потяглася до пляшки з вином.
Звісно, вона розуміла, що він не вигадує виправдань.
За весь час, що вони були разом, Сергій жодного разу не збрехав їй про свою роботу. Якщо він говорив, що затримується через ДТП, значить, справді стояв десь на трасі під дощем або спекотним сонцем і оформлював чергову аварію.
Ось тільки це розуміння не завжди допомагає впоратися з образою.
Іноді воно навіть робить її сильнішою. Бо злитися, здається, нема на кого.
Сергій повернувся додому лише на початку дванадцятої. Втомлений і пропахлий дорожнім пилом.
Він винувато подивився на Оксану, яка зустрічала його в передпокої, спробував її поцілувати, але вона одразу відсторонилася.
— Вечеря давно охолола. Сам розігрієш у мікрохвильовці.
— А ти хіба не складеш мені компанію? — здивувався Сергій.
— Ні. Спати хочу.
Тієї ночі кожен лежав на своїй половині ліжка.
Між ними залишалося всього кілька десятків сантиметрів, але їм обом ця відстань чомусь здавалася набагато більшою.
Вранці Оксана чула, як Сергій тихо ходить по квартирі, намагаючись не шуміти.
Потім грюкнули дверцята шафи, задзвеніли ключі, відчинилися вхідні двері. Закрилися. Знову відчинилися. За кілька секунд Сергій зазирнув у спальню.
Вона відчула це, хоча лежала з заплющеними очима.
— Я поїхав на роботу, — неголосно сказав він.
Оксана могла розплющити очі. Могла посміхнутися. Могла хоча б побажати йому спокійної зміни.
Але натомість лише ледь помітно кивнула, вдаючи, що ще не прокинулася.
І тільки коли вхідні двері знову зачинилися, тільки тоді Оксана розплющила очі й довго дивилася в стелю, відчуваючи дивне почуття, в якому впертість і образа змішалися з жалем.
«Мабуть, доведеться з ним розлучитися», — подумала вона, після чого встала з ліжка, сунула ноги в капці й пішла на кухню робити собі каву. Сьогодні в неї був вихідний, і можна було поспати довше, однак Оксана вирішила, що краще займеться прибиранням.
Список завдань вона склала в голові ще вночі: протерти пил, кинути постільну білизну в пральну машину, розібрати речі в шафі, хоча жодної потреби в цьому не було.
Загалом, її вихідний день обіцяв бути досить насиченим і плідним.
Поки закипала вода в електричному чайнику, Оксана шукала очима порожню пляшку з-під вина, яку забула вчора викинути у відро для сміття, і звернула увагу на пластиковий контейнер, що стояв на столі. Це був той самий контейнер, у який вона складала Сергієві обід.
Вона взяла його в руки, машинально відкрила кришку, потім так само машинально закрила.
Потім відчинила дверцята під мийкою й побачила, що сміттєвого пакета у відрі немає.
«Значить, Сергій його з собою забрав, коли йшов на роботу», — здогадалася вона. Потім Оксана знову подивилася на пластиковий контейнер і швидко прибрала його в шафу: «Нічого страшного… Один день якось переб’ється без обіду».
Випивши кави, Оксана переглянула новини в соцмережах, після чого приступила до прибирання.
Ось тільки думки вперто поверталися до вчорашньої вечірньої розмови, до порожнього контейнера, який стояв у шафі, і до Сергія, який поїхав на зміну без обіду.
— Та що ж це таке… — Оксана сердито кинула ганчірку в тазик з водою і злізла з табуретки.
Вона взяла в руки телефон і зібралася було зателефонувати мамі, але в останній момент передумала.
Мама одразу відчує її настрій і влаштує їй допит із пристрастю. А Оксані зовсім не хотілося нічого пояснювати.
Та й що тут пояснювати? Що двоє дорослих людей, які ще зовсім недавно не могли наговоритися одне з одним, тепер примудряються посваритися через будь-яку дрібницю? Що вчора ввечері вона так хотіла, щоб Сергій її обійняв, а сама не зробила жодного кроку йому назустріч? Подібні речі завжди звучать безглуздо, якщо розповідати їх уголос.
Оксана повернулася на кухню, знову зробила собі кави, підійшла до вікна й побачила, як у дворі батько вчить свого маленького сина кататися на велосипеді.
Хлопчик весь час завалювався набік, сердився, іноді навіть кидав кермо й показував рукою в бік будинку, але…
…батько терпляче піднімав велосипед і знову притримував його за сидіння, поки той намагався крутити педалі й одночасно утримувати рівновагу.
Картина була найзвичайнісінькою і не мала жодного стосунку ні до Оксани, ні до Сергія, і все ж Оксана чомусь згадала один вечір минулої осені. Тоді вони з Сергієм поверталися з магазину, і прямо перед ними літня жінка ніяк не могла підняти важку сумку на високу сходинку автобуса.
Сергій, не кажучи ні слова, поставив пакети з продуктами на тротуар, допоміг їй зайти, потім ще дочекався, поки водій зачинить двері, і помахав рукою.
Коли він повернувся, Оксана широко посміхнулася:
— Ти отак просто допомагаєш незнайомій людині?
Він тоді знизав плечима.
— А що тут такого?
— Не всі так роблять.
— Ну, це їхній вибір.
Вона виразно пам’ятала вираз його обличчя в той момент.
Сергій не намагався здаватися хорошим. І вже тим більше не чекав жодної подяки. Для нього подібні вчинки були такими ж природними, як застібнути куртку перед виходом на вулицю.
Саме за це вона колись його й полюбила. Ну і ще за його дуже тонке почуття гумору та заразливий сміх.
— І що змінилося? — раптом спитала вона себе. Відповідь прийшла несподівано швидко. Нічого.
Ось зовсім нічого.
Просто, мабуть, людина, яку бачиш щодня, поступово перестає дивувати.
Його хороші та благородні вчинки стають настільки звичними, ніби так і має бути. Натомість недоліки чомусь починають впадати в очі все сильніше.
Перед очима мимоволі сплив той самий день, коли вона познайомилася з Сергієм.
Тоді вона зламала підбор і поїхала в магазин за новими туфлями. Оксана довго кружляла центром у пошуках вільного місця і врешті-решт махнула рукою.
«П’ять хвилин нічого не вирішать».
За п’ять хвилин біля машини вже стояв молодий інспектор із планшетом. Вона ще здалеку зрозуміла, що зараз буде штраф. І чомусь розлютилася не на себе, а саме на нього.
— Невже не можна було вибрати когось іншого? — спитала вона замість привітання.
Він здивовано подивився на неї.
— Перепрошую?
— Тут половина вулиці стоїть абияк.
— Можливо.
— А штрафувати вирішили саме мене.
Інспектор озирнувся навколо, потім знову подивився на неї й цілком серйозно відповів:
— Взагалі-то інших теж.
Потім вона пояснювала йому, чому змушена була зупинитися і що жінки не можуть ходити в туфлях, у яких зламався підбор. Сергій уважно слухав і посміхався.
Іноді сміявся. А потім заявив їй, що на перший раз не виписуватиме штраф.
— Гадаю, можна обмежитися попередженням. Але я все ж таки повинен провести з вами роз’яснювальну бесіду.
— Зараз? Вибачте, але в мене немає часу. Я з роботи відпросилася лише на пів години.
— Тоді за вечерею. Як ви дивитеся на те, щоб зустрітися сьогодні ввечері, десь о восьмій?
Це було так несподівано, що Оксана розгубилася. Але чомусь погодилася на цю пропозицію.
А через деякий час вони стали жити разом. І все було добре, поки вони не почали сваритися.
Оксана поставила чашку на стіл, підійшла до холодильника і… дістала з верхньої полиці м’ясний фарш.
— Гаразд, посварилися, з ким не буває. Але ж хтось має зробити перший крок, — тихо пробурмотіла Оксана. — І голодним залишати його на цілий день я точно не маю жодного права. Не по-людськи це.
Оксана згадала, як Сергій одного разу зізнався, що до знайомства з нею під час чергування він найчастіше встигав тільки випити кави з термоса та з’їсти якийсь бутерброд, куплений на автозаправці. І їй раптом стало дуже соромно, що вона принципово нічого не зібрала сьогодні йому на обід.
А ще їй стало соромно за те, що вчора ввечері, захопившись власною образою, вона навіть не подумала, яким був його день. А він точно був не з легких.
Оксана рішуче дістала скляну миску, розбила в неї яйця й почала вимішувати фарш.
Коли котлети були готові, Оксана несподівано згадала про салат, який Сергій особливо любив улітку.
Найпростіший: свіжі помідори, огірки, зелень і трохи сметани.
Він завжди казав, що жодні ресторанні страви не зрівняються з такою їжею після цілого дня на трасі.
За пів години Оксана вже закривала кришки пластикових контейнерів.
Вона подивилася на годинник.
Якщо виїхати просто зараз, то якраз встигне застати його на посту до вечірньої години пік. Оксана навіть дзвонити не стала, щоб попередити про свій приїзд.
«Нехай це буде приємним сюрпризом», — посміхнулася вона.
Дорога до околиці міста займала близько сорока хвилин. Оксана добре знала цей маршрут.
Кілька разів вона вже приїжджала до Сергія під час довгих змін — зазвичай у вихідні, коли машин на трасі ставало особливо багато і додому він повертався тільки пізно ввечері.
Іноді вона привозила йому обід, іноді просто каву в термосі, а одного разу, коли несподівано похолодало, навіть захопила його теплу куртку, яку він у поспіху залишив удома.
Щоразу Сергій бурчав, що їй не варто було їхати через усе місто через таку дрібницю.
І щоразу посміхався, бо був дуже радий її бачити. Згадавши про це, Оксана мимоволі додала швидкості.
На душі ставало все спокійніше.
Вона вже майже уявляла, як поставить контейнери на капот службової машини, а Сергій, побачивши їх, зробить своє звичайне винувате обличчя й скаже:
— Ну ось… а я ж збирався ввечері миритися першим.
Вона напевно розсміється й відповість йому щось на кшталт:
— Вважай, що не встиг.
І вчорашня розмова залишиться позаду. І вона постарається більше на нього не сердитися за запізнення.
Ця сцена здавалася Оксані настільки правдоподібною, що вона навіть не помітила, як добралася до знайомого перехрестя.
Білий автомобіль патрульної поліції стояв на звичному місці.
Сергій завжди казав, що звідси добре проглядається довга ділянка дороги, де водії особливо любили перевищувати швидкість.
Оксана припаркувалася трохи осторонь, взяла пакет із контейнерами й попрямувала до машини.
Але вже буквально за кілька кроків вона нахмурилася. Ні біля машини, ні всередині нікого не було.
Оксана кілька разів обійшла машину, потім ще раз зазирнула всередину й, остаточно переконавшись, що там дійсно нікого немає, подивилася навколо.
«Дивно… що ж таке мало статися, щоб Сергій залишив службову машину без нагляду?» — подумала вона й дістала з кишені телефон. — Алло… — чомусь пошепки сказав Сергій після шести довгих гудків. — Оксано, мені зараз не дуже зручно говорити. У тебе щось термінове?
— Звісно, термінове! — гнівно промовила вона. — І тільки не треба розповідати мені казки, що ти зараз на важливому завданні чи злочинців ловиш. Бо я стою біля твоєї машини, і тебе в ній немає! Нічого не хочеш мені пояснити?
— Що?! А навіщо ти…
Буквально за кілька секунд Сергій визирнув із кущів, які росли біля дороги, і здивовано витріщився на Оксану.
— Оксано, ти що тут робиш? — здивовано спитав він.
— Їжу ось тобі привезла. А ти що робиш… там? — з не меншим здивуванням спитала Оксана.
Вигляд у Сергія був ще той. Форменні штани були забруднені, на лікті сорочки висів сухий листок, а на щоці красувалася тонка подряпина.
— Ну що ти мовчиш? Що ти там робиш? — Оксана чомусь почала сильно нервувати.
Слідом із кущів вибрався ще один чоловік — його напарник Павло, з яким Оксана вже кілька разів зустрічалася.
Високий, добродушний, він завжди справляв враження людини, яку неможливо вивести з себе.
Зараз, щоправда, виглядав він не краще за Сергія.
— Так! Або ви зараз мені все поясните, або…
— Оксано… — розгублено пробурмотів Сергій. — Ми там… У нас там… Загалом, там кошеня в кущах.
Оксана здивовано подивилася спочатку на нього, потім на Павла.
— Кошеня?!
Сергій розвів руками.
— Кошеня.
— Не зрозуміла, яке ще кошеня? Ти можеш мені пояснити, що ти там робив і з ким там був?
— Та кажу ж, кошеня там. Зовсім маленьке, місяці півтора, не більше. Воно вискочило на дорогу невідомо звідки й давай метатися з боку в бік. Машини ледве встигали об’їжджати.
— І?
— Ми це кошеня зігнали з проїжджої частини, — продовжив розповідь Павло, — а воно, мабуть, вирішило, що ми на нього нападаємо. Сховалося в кущах і тепер сидить там, як партизан. Ось ми його й намагаємося дістати звідти. Ну щоб воно назад на дорогу не вибігло. Потрапить же під колеса.
— І ви думаєте, що я… повірю в цю нісенітницю? — нахмурилася Оксана. — Що ви покинули свій пост через кошеня?
— Та чому нісенітниця? — не витримав Сергій. — Все так і є. Якщо не віриш, ходімо з нами, своїми очима побачиш.
За хвилину Оксана стояла біля куща, під яким… справді сиділо кошеня. Маленьке, руде й дуже перелякане.
— Ну ось, бачиш, — махнув рукою Сергій. — Кошеня. Його ми й намагаємося зловити вже майже пів години.
— А воно не виходить? — посміхнулася Оксана. Вона нарешті заспокоїлася, що Сергій нічого від неї не приховує.
— Навіть дивитися в наш бік не хоче, — відповів Сергій. — Варто тільки підійти, одразу забирається ще глибше. Я намагався під кущ залізти, так воно взагалі мене подряпало. Ось, — Сергій показав на щоку.
А потім він якось дивно подивився на Оксану.
— Що? — спитала вона.
— Ти ж начебто сказала, що їжу мені привезла?
— Ну так… Салат твій улюблений і котлети.
Сергій посміхнувся й радісно подивився на напарника:
— Пашко, здається, ми знайшли людину, якій цей «звір» може повірити.
Оксана здивовано підняла брови.
— Не зрозуміла… Мене, чи що? Це ще чому раптом?
— Тому що ти не схожа на двох дорослих мужиків, які пів години лазають за ним по кущах.
Павло тихо пирхнув. Оксана не стрималася й теж заусміхалася.
— Так що, — Сергій перевів погляд на Оксану, — спробуєш?
— Спробую, — сказала вона. — Тільки якщо це ваше кошеня мене теж злякається, сміятиметеся мовчки.
— Домовилися, — серйозно кивнув Сергій.
А про себе раптом подумав, що не бачив її такою спокійною та світлою вже дуже давно. З того самого дня, коли вони почали сваритися один з одним через дрібниці.
І чомусь саме в цей момент йому стало остаточно ясно: учорашня сварка ніяк не була пов’язана з його пізнім поверненням додому та його роботою. Просто вони обоє надто довго намагалися довести один одному свою правоту, зовсім забувши про те, що мають бути одним цілим. Однією командою. Ось, як зараз.
— Господи… Зовсім малеча, — тихо сказала Оксана, коли стала на коліна й зазирнула під кущ.
— Ми його вже пів години вмовляємо вийти, — неголосно сказав їй Сергій. — Пашка навіть сосиску йому пропонував.
— Між іншим, дуже хорошу сосиску, — з гідністю зауважив Павло. — Дорогу.
— Яку ти врешті сам і з’їв, — усміхнувся Сергій.
— А що мені залишалося робити? Він же її проігнорував.
Оксана мимоволі розсміялася. Вона подивилася спочатку на одного, потім на іншого й уявила, як ці двоє — серйозні інспектори у формі, яких більшість водіїв напевно побоюється, — майже пів години лазають по кущах, умовляючи перелякане руде кошеня вийти з укриття.
Картина виходила настільки безглуздою, що стримати посмішку було неможливо. Сергій уловив її погляд:
— Смійся-смійся.
— Навіть не думаю.
— Думаєш.
— Ні. Я думаю зараз про те, що вам обом дуже пощастило.
— Це ще чому?
— Тому що ніхто з ваших начальників цього не бачив.
— Ну це так, — зітхнув Сергій. — З іншого боку, ми ж з Пашком не байдикуємо тут. Якщо це кошеня на дорогу потім знову вибіжить, воно й аварійну ситуацію запросто створити може.
— Гаразд, — сказала Оксана. — Давайте спробуємо ще раз.
— Тільки обережно, — попросив Сергій. — Воно дуже налякане.
Вона кивнула й почала повільно простягати руку вперед.
Кошеня тим часом не зводило з неї очей. Маленьке. Худеньке. Напевно, йому справді було не більше півтора місяця. «І як воно тільки на дорогу потрапило?»
Коли Оксана майже дотяглася до малюка, той раптом голосно зашипів і почав швидко задкувати, упираючись у гілки.
— Ти злякався, так? — спокійно спитала його Оксана.
Кошеня не ворухнулося, лише кілька разів моргнуло.
— Знаєш, я б, напевно, теж злякалася, якби мене ці дядьки страшні захотіли зловити.
Ззаду тихо кашлянув Павло. Сергій ледь помітно підняв руку, даючи зрозуміти, щоб той не заважав.
— Ти не бійся, малеча, ніхто не збирається тебе ображати, — продовжувала Оксана все тим самим спокійним голосом. — Чесно кажу. Вони просто не вміють знайомитися по-іншому. А знаєш, що в мене є? Я впевнена, що тобі сподобається.
Оксана повільно відкрила пакет, дістала звідти пластиковий контейнер і зняла кришку. Запах домашніх котлет майже одразу поширився навкруги.
Павло шумно втягнув носом повітря.
Слідом за ним це зробив Сергій. І маленький кошачий носик теж заворушився.
Кошеня обережно потягло повітря, ніби перевіряючи, чи не обманює його власний нюх. Оксана відламала шматочок котлети й поклала його в траву, зовсім недалеко від краю кущів.
Потім повільно прибрала руку й стала чекати.
У дитинстві в них удома жила стара кішка Марфа, підібрана ще кошеням на дачах.
Та теж довго не давалася в руки, ховалася під диваном і виходила тільки вночі, коли була впевнена, що ніхто її не потривожить. Тоді батько сказав їй одну просту річ, яку вона чомусь запам’ятала на все життя:
— Якщо хочеш, щоб тварина тобі повірила, перестань думати про те, як її зловити. Подумай про те, як зробити, щоб вона перестала боятися.
Хай і не одразу, але кошеня все-таки вийшло. Почуття голоду виявилося сильнішим за почуття страху.
Малюк швидко схопив шматочок котлети, відскочив назад і прийнявся швидко жувати. Так швидко, що Оксана навіть не помітила, як кошеня його з’їло. Схоже, воно не їло вже дуже давно.
Оксана поклала ще один шматочок, трохи ближче. Кошеня знову підійшло. І знову, схопивши їжу, відбігало назад.
Кожен наступний шматочок опинявся всього на кілька сантиметрів ближче до неї.
Вона не вигадувала цей маленький шлях заздалегідь.
Просто в якийсь момент стало зрозуміло, що малюк уже перестав боятися їжі й тепер учиться не боятися людини, яка її приносить.
Коли між ними залишилося менше витягнутої руки, Оксана повільно простягла долоню. На ній лежав зовсім маленький шматочок котлети.
Кошеня зупинилося. Довго дивилося то на долоню, то їй в обличчя. Потім зробило перший крок. Другий, третій…
Нарешті теплий вологий ніс обережно торкнувся її пальців. Оксана не ворухнулася.
Кошеня швидко схопило частування, але тікати чомусь не стало. Навпаки — зробило ще пів кроку.
І раптом несподівано ткнулося головою їй у долоню. Зовсім легко, ніби перевіряло, чи можна.
Оксана дуже повільно провела пальцями по його спині. Кошеня здригнулося, на секунду завмерло, а потім тихо-тихо замуркотіло.
І тільки коли кошеня саме зробило ще один крихітний крок, вона м’яко підняла його із землі.
Воно виявилося майже невагомим. Перші кілька секунд кошеня сиділо абсолютно нерухомо.
Потім раптом судомно перебрало лапками, ніби шукало, за що можна втриматися.
І з несподіваною силою вчепилося кігтиками в тканину її легкої куртки. І як не намагалася потім Оксана його відчепити, зробити це було неможливо.
— Схоже, доведеться забирати його додому, — посміхнулася вона, подивившись на Сергія. — Ти ж не проти?
— Ні, не проти, — розсміявся Сергій. — Тим більше, що нас з тобою щойно поставили перед фактом.
Оксана раптом упіймала себе на дивній думці: вона вже давно не чула, як сміється Сергій. Легко, щиро, так, що в куточках очей з’являються знайомі зморшки.
Чомусь раніше їй здавалося, що саме ця легкість назавжди пішла з їхнього життя.
Але зараз вона дивилася на нього й розуміла: ні, нікуди вона не зникла. Просто останнім часом вони надто рідко опинялися поруч у такі хвилини. *****
Увечері Оксана дивилася, як Сергій, який, до речі, приїхав сьогодні додому вчасно, сидить на підлозі у форменних штанях і майструє з картонної коробки котячий будиночок.
Виходило в нього не дуже. Коробка весь час розвалювалася. Кошеня безкінечно лізло всередину раніше часу.
І Сергій, сміючись, починав все спочатку.
Оксані вкотре за сьогоднішній день знову стало соромно. Вона згадала, як сердилася на нього вчора. Як уранці спеціально залишила його без обіду.
І… як подумки звинувачувала його у всіх можливих гріхах, коли побачила його, що виходить із кущів. Вона підійшла до нього ззаду, нахилилася й ніжно обійняла за плечі.
— Ти чого? — здивувався Сергій.
— Нічого…
Вона помовчала.
— Вибач мене.
Він повернувся й усміхнувся так, ніби цих слів чекав цілий день.
— І ти мене вибач.
На цьому їхня вчорашня сварка закінчилася остаточно.
І взагалі з появою кошеняти сваритися вони стали набагато менше, а потім і зовсім перестали, тому що…
…як тільки починався скандал, кошеня починало голосно нявчати, і Сергій з Оксаною кидалися його заспокоювати. А воно потім дивилося їм в очі, наче казало: «Давайте жити дружно».
Власне, саме за це його й назвали Леопольдом (або просто — Лео), хоча до цього довго сперечалися через те, що не могли вибрати йому ім’я. Через деякий час вони побралися, і зараз живуть душа в душу.
А могли ж і розлучитися через дурість. Бо останнім часом дуже часто сварилися через дрібниці.
І хтось скаже, напевно, що це руде кошеня тут зовсім ні до чого — мовляв, притерлися одне до одного, і все. Нічого незвичайного.
Може бути. Але, знаєте, щось мені підказує, що не просто так кошеня в їхньому житті з’явилося… Заслужили.
**Ось така історія. А висновок з неї, мабуть, такий: іноді, щоб знову знайти один одного, достатньо просто перестати боятися зробити перший крок — і, можливо, навіть залізти в кущі за маленьким рудим дивом. Бо воно вміє нагадувати про найважливіше краще за будь-які слова.**І сьогодні, коли Лео вже дорослий, пухнастий, сидить на підвіконні й спокійно спостерігає за вечірнім містом, Оксана іноді ловить себе на думці: а що, якби вона тоді вперто залишилася вдома? Якби не взяла той клятий контейнер із котлетами? Якби не побачила його в кущах? Можливо, вони з Сергієм і досі б мовчки лежали на різних краях ліжка, боячись зробити перший крок. Але доля, як виявилося, теж уміє жартувати — іноді їй достатньо маленького рудого дива, щоб повернути двом дорослим людям їхню спільну легкість.
