Скосили траву — знайшли кохання: як Тарас знайшов те, що шукав усе життя
Тарас прокинувся на світанку. Сонце лише починало торкатися верхівок дерев, а його мати, Гафія Омелянівна, ще ввечері настрого нагадала:
— Завтра, сину, щоб рано був на покосі. Треба готувати корм корові. Зима не за горами.
— Мамо, я сам упораюсь. Не буду турбувати Петра, у нього теж сіно чекає, — відповів Тарас і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне його життя.
Тарас давно вважався в селі людиною особливою. Не те щоб дивним, але й не таким, як усі. Тихій, розумний, чемний. Зайвого слова не промовить, погляд скромний, а книжку завжди з собою. Працював механіком у автопарку — майстер на всі руки. Начальство поважало, у роботі довіряло. А ось серце — пусте, наче чекало на щось неймовірне.
Місцеві жінки тільки руки розводили: «До нього не підступишся!» Молодь жартувала, називаючи його «інтелігентом». А його брат, Петро, веселун і жартівник, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! Тебе вже й стара Марічка сватає — їй, між іншим, за вісімдесят!
— Іди до своєї Ганни, — відмахувався Тарас.
Але всередині йому було не до сміху. Нудьгувало. Самотньо. І страшно. Знайомитися з кимось? Ой, ні…
Того спекотного липневого дня він уже скосив майже все поле, залишився лише далекий куток. Втомився, присі́в, узяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як болить!
Обернувся. Стоїть дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку нижче ліктя й кривиться від болю. Тарас схопився, підбіг, забувши про свою несміливість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вжалила… — ледве не заплакала вона. — Що робити?
— Тихо, тихо. Зараз усе буде добре. Головне — витягнути жало. Не бійтеся.
Він обережно й швидко витягнув жало. Дівчина аж скрикнула, потім здивовано подивилася:
— Ви вже… витягнули? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звати?
— Оксана. А вас?
— Тарас.
— Дякую вам, Тарас. Ви мене врятували. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Косим на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Параски приїхала. Вона у вас завідувачка у лікарні. А я… Я тепер вчителька у місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з молодшими класами. Вирішила змінити життя.
Він мовчки кивнув. І більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як стиснуло його всередині.
Оксана була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього і не плакати в тій же хаті, де застала його з найкращою подругою. Вона шукала спокою. А знайшла — погляд Тараса.
Тарас же йшов додому, наче на крилах. За вечерею мовчав. А потім узяв гітару й раптом тихо заспівав. Брат із матір’ю переглянулися.
— Ти що, брате? — не втримався Петро. — На покосі, мабуть, русалку зустрів? Ну, розказуй!
І Тарас розповів. Про бджолу. Про дівчину. Про її руки та голос. І про те, як хочеться побачити її знову. Петро плеснув у долоні:
— Усе, завтра йдемо до Григорія, чоловіка Параски. Ми з ним напарники. От тобі й Оксана. Гарне ім’я.
— Не піду я, — завагався Тарас.
— Підеш! Це твій шанс. Не про— Не проґави, брате.
