Розбиті крила кохання: коли минуле стукає у двері
Оксана повернулася додому раніше зазвичай. Проєкт, над яким вона працювала без відпочинку, нарешті здали, і вона вирішила порадувати себе та чоловіка — Андрія. Зайшла до супермаркету, купила його улюблені ласощі — сир, фрукти, морепродукти, і, насвистуючи, піднімалася сходами.
— Андрію, ти вдома?! — покликала вона, помітивши його черевики та куртку у прихожій.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже повернулася! Що принесла?»
Оксана насторожилася. Поставивши пакети на підлогу, пройшлася квартирою. Скрізь були розкидані речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті його знайшла. Він стояв спиною до неї, біля відчиненої шафи, в одній руці — сумка, в іншій — сорочки.
— Ось ти де! Я вечерю приготую, — весело сказала вона, але голос їй затремтів. — І знову у відрядження?
Андрій обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Він підійшов до неї, взяв за руки.
— Оксано, іди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Оксана нічого не розуміла. Але пішла.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона увімкнула духовку, почала готувати улюблену запіканку Андрія, нарізала свіжий салат, розклала сир. Їй трохи полегшало. «Мабуть, я знову надумала собі зайвого», — намагалася заспокоїтися.
Та десь глибоко всередині вона вже відчувала наближення бурі.
Минуло хвилин двадцять. У спальні — тиша. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітер. А потім, майже непомітно, позаду з’явився Андрій. Він обійняв її ззаду.
— Вечеря готова, — тихо сказала вона, збираючись обернутися. Але він не відпустив. Навпаки — притиснув міцніше.
— Оксано… Ти завжди була розумною. Чуттєвою. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час зупинився.
— Це сильніше за мене… Вибач.
Він довго вагався, мучився, не наважувався. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Але сьогодні все стало остаточним.
— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не люблю тебе. Любив, мабуть. Або думав, що кохаю…
Він різко відійшов, схопив сумку та вибіг, залишивши Оксану в ступорі. За її спиною остювала приготована з любов’ю їжа.
Вона так і стояла — з порожнім поглядом, у тиші, наповненій спустошенням.
Вночі вона не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася в стелю. Вранці лише почала засинати, як почувся дзвінок у двері.
На порозі стояв Андрій. У тому самому, у чому пішов. Поруч — струнка блондинка з холодними блакитними очима.
— Це Софія, — промовив він. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про свою шкільну любов?
Так, вона пам’ятала. Саме після Софії він був розбитий. Саме після її зради Оксана збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на стоянці біля магазину. Він тоді ледь не врізався в її машину.
Вона забрала його у своє життя, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, що колись його покинула.
— Ми зустрілися знову, — продовжив Андрій. — Софія розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
— Навіщо ви прийшли?
— Щоб ти почула правду від мене, а не від інших. Софія хотіла поб— Дякую за все, що ти для нього зробила, — промовила Софія тихо, а Оксана, не знайшовши слів, просто закрила двері перед обличчям їхнього спільного минулого.
