— Олесю-у-у… — голосила в телефон Софійка.
— Чого ревеш? Розкажи нормально, що трапилося? З Тарасом? Софіє, чого мовчиш? — гукала в трубку Олеся.
— І-і-і… Богдан… А-а-а… — знову застогнала Софійка.
— З Богданом щось сталося? В аварію потрапив? — Олеся уявила, як Софійка мотає головою, наче підруга може бачити її крізь телефон.
— Усе, моя терплячка лопнула. Відключаюся, чуєш? Через десять хвилин буду, жди, — сказала Олеся, ще трохи послухала ридання подруги, але, зрозумівши, що від неї нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Швидко перевдягнулася, схопила сумку, перевірила телефон і дрібнички, вийшла з квартири, замкнувши двері. Софійка жила через зупинку, тож Олеся пішла пішки, іноді зриваючись на біг і лаючи дурну Софійку: «Завжди не може нормально сказати, що трапилося. Отримає в мене, якщо через дурницю витягнула з дому…»
Через п’ять хвилин вона вже стояла біля під’їзду, натискаючи кнопки домофона. У динаміку щось заскреготіло.
— Софіє, відчини, це я, — гукнула Олеся.
Знову тріск, потім сигнал — і замок клацнув. Олеся вскочила в під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка здавалася непроглядною після денного світла. Чекати, доки очі звикнуть, не було часу — вона ступила до сходів перед ліфтом і тут же спіткнулася, ледве не впавши. Встигла вхопитися за перила.
— Трясця, так і розбитися можна. Невже сильнішої лампочки не знайшлося? — буркнула вона.
Чекаючи ліфт, Олеся нетерплячо тупотіла ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Софійкою, і повторюючи: «Тільки б усі були живі й здорові…» Перед дверима квартири на мить зупинилася, прислухалася. Криків ізсередини не було — це вже добре. Олеся перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Софійка із заплаканим, набряклим обличчям. Наче зомбі розвернулася й повільно, на нерухомих ногах, попрямувала на кухню. Олеся зітхнула, похитала головою, зняла кросівки й пішла за нею.
Софійка сіла на стілець, звисивши голову й плечі, безвільні руки поклавши на коліна. Весь її вигляд виражав покору перед обставинами.
— Софіє, що сталося? Ти мене налякала. — Олеся підійшла й поклала руку на її спину. — Розкажи, а то я й гадки не маю. Неслася сюди, мов скажена.
— Богдан пішов від мене, — бездушним, механічним голосом промовила Софійка.
— Пішов? До коханки?
Софійка кивнула.
— Що трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Олеся.
Вона не дивувалася. Богдан був високим, гарним чоловіком. Тож завжди натякала подрузі, що бажаючих відбити його жінок буде багато. Софійці треба було тримати вухо гостро й виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси погуляти.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олесю, ну скажи, за що? Я старалася: готувала, прала, прибирала, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів… а він усе одно пішов.
— Уф, — голосно зітхнула Олеся. — Усі живі й здорові, а ти виєш, мов по покійнику. Погуляє й повернеться. — Вона сіла поруч.
— Повернеться? Ти думаєш? — Софійка підвела голову, з надією дивлячись на Олесю.
— Та хто його знає. Усяке буває. А вона хто? Красива? Молоденька?
— Мені ровесниця. Повна, руда й косоока. — Софійка зідхнула. — Олесю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Вона всхлипнула й ще нижче похилила голову.
— Не вини себе. Це гормони, криза середнього віку… Очухається й повернеться.
Софійка похитала головою, плечі затремтіли від нових сліз.
— Не ридай, візьми себе в руки. Зараз зайде, побачить тебе — і точно втече. — Після цих слів Софійка голосно застогнала.
— Софіє, слізми лиха не зменшиш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Даремно. — Олеся змінила тактику, замість співчуття почала розумно говорити. — Ось ти думаєш: лиш би повернувся, усе пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому запізнитися — виноситимеш йому мізки, а заразом і собі. Витравиш життя собі, йому й синові. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— І правильно. Не треба, щоб бачив матір у такому стані. Він теж чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому зайві. — Олеся зітхнула.
— Та годі ридати! Так дійдеш до психлікарні. А в тебе Тарасик. Важко, але не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона косоока? Бачила її?
— У його телефоні фото побачила. Він у душі був, а вона подзвонила… Потім знайшла її у соцмережах. Ну скажи, чого чоловікам треба? Га— Вони не варті твоїх сліз, Софійко, — сказала Олеся, обіймаючи подругу, — бо справжнє кохання ніколи не йде, воно або живе в серці, або ніколи не було справжнім.
