Зрада з видом з вікна
Оксана не знаходила собі місця — ходила по квартирі, мов зацькована тварина. Її непокоїла поведінка чоловіка. Останніми днями Олег став незвично уважним: допомагав по хазяйству, готував смачні вечері, дарував квіти. Усі ці ознаки турботи викликали підозру. «Він явно у чомусь винен», — думала Оксана, підходячи до вікна. Її погляд мимоволі впав углиб — і серце стислося. Вона різко одсунулася. «Невже він здатний на таке?» — прошепотіла вона, не вірячи очам.
У цю мить за спиною лунає жіночий голос. Це була його дружина — Наталя.
Олег стояв біля вікна, спостерігаючи, як Оксана, їх сусідка, вигулює свого маленького песика. Наталя підійшла, теж глянула вниз і миттєво напружилася.
— Про що замислився? — запитала вона з холодком у голосі.
— Про роботу, — видихнув він, уникаючи її погляду. — Один співробітник накоїв, тепер усі помилки виправляю.
Вона уважно подивилася на чоловіка. Щось у його голосі й виразі обличчя видавало брехню. Але лише кивнула і пішла на кухню.
Олег відчував, як у ньому росте роздратування. Наталя останнім часом діяла йому на нерви: стала гострою, прискіпливою. Він почав шукати тепло на стороні. І знайшов — в Оксані. Вона була тихою, посмішкуватою, жила одним поверхом вище.
Того вечора на роботі зник світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав вдома, потім вийшов прогулятися. Оксана якраз була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалася розмова. Закінчилося все кафе. А потім — її квартира.
Вранці він прокинувся із тягарем провини. Дома висіло їхнє весільне фото, де вони з Наталею — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вірності. «Назавжди» — це слово тепер дзвеніло глумом.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Наталею. Коли вона прийшла з роботи, втомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв із натягнутою посмішкою, прокручуючи в голові минулі події.
Через кілька днів у нього був вихідний. Він уникав Оксану, почувався брудним. Але тягнуло, як магнітом. Коли Наталя пішла на роботу, він знову опинився у квартирі сусідки.
Наталя почала помічати зміни. Олег став надто уважним, але й віддаленим. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він нишком спостерігає за Оксаною з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал розгорівся на кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Олег завмер. Потім почав лепетати безглузді відмовки, але було вже пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно — поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Наталя вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос пролунав на сходовому майданчику:
— Оксанко… Пустиш? Вона мене вигнала…
Оксана, мабуть, не очікувала такого повороту, але після паузи двері відчинилися.
А у Наталі по щоках котилися сльози. Не від болю — від розчарування. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: «Краще вже буду сама, ніж із тим, хто так легко зрадив». А завтра… вона заведе кота. Або собаку. Вони, принаймні, вірніші за більшість людей.
