**Щоденниковий запис**
Сьогодні я знову переживаю той день, коли все розвалилося.
Лежав на дивані, дивився черговий серіал, коли до кімнати увійшов тато. Його голос був твердим, без вагань:
— Сину, треба поговорити.
— Говори, — буркнув я, не відриваючись від екрана.
— До мене підходила твоя дружина. Каже, ти дивно поводишся останнім часом. Щось не так?
— Усе гаразд, — махнув я рукою.
— Гаразд? — Батько мовчки взяв планшет, відкрив фото й показав мені. Я подивився — і завмер.
Колись вони з мамою були взірцем любові — разом починали бізнес, разом йшли по життю, але лише до тридцяти восьми років у них з’явився довгоочікуваний син. Мене обожнювали, пестили, виховували без суворості. Я виріс зіпсованим, егоїстичним і ледачим.
Закінчив університет ледве — завдяки батьковим грошам — і заявив, що втомився. Працювати не хотів, казав, що «і так грошей вистачає».
Тато наполягав на самостійності, але мама захищала мене:
— Нехай відпочине. Ще настигне його життя.
Батько лише знизав плечима, розуміючи: з мене діла не буде.
Я жив безтурботно. Вечірки, закордонні поїздки, постійні зміни дівчат. Розбив подарувану дорогу машину — сам вижив, але мати потрапила до лікарні через шок і через рік померла. З її смертю зникла й остання дисципліна в моєму житті. Я спустошував її рахунок і навіть не соромився цього.
Потім привів додому нову пасію — Мар’яну. Молода, яскрава, зухвала. Батько відразу здогадався, що це до добра не доведе. Намагався мене вговорити:
— Соломія — ось твоя людина. Розумна, спокійна, господарна. Вона любить тебе з дитинства.
— Соломія — нудьга, — відрізав я. — А Мар’яна — свято.
Але свято швидко перетворилося на лихо. У домі гуляли, все перевернули догори дном, покоївка в сльозах, батько в лютості.
— Або ти берешся за розум, або йдете геть.
Я відповів зухвало:
— Що, я не можу у власному домі гостей прийняти?
— Це мій дім, — спокійно сказав батько. — Тобі належить лише квартира. Іди туди — і гуляй, скільки заманеться.
Я пішов, але продовжував витягувати гроші з маминого рахунку. Виявилося, що Мар’яна була зі мною не через кохання. Через пару років ми залишилися без грошей і навіть продали квартиру, щоб розплатитися з боргами. А потім вона зникла з іншим чоловіком, залишивши мене з немовлям на руках.
Так я повернувся — з піврічним Яриком на руках, блідий, знесилений, принижений.
— Мені більше нікуди йти, — прошепотів я.
Батько впустив. Але поставив три умови: привести себе до ладу, влаштуватися на роботу та одружитися… із Соломією.
І вона погодилася. За ці роки вона не зрадила своїм почуттям. Полюбила дитину як рідну, а тест ДНК підтвердив: Ярик — справжній онук мого батька.
Три роки у домі був спокій. Я ніби змінився. Працював, не гуляв, піклувався про родину. Але потім став дивним. Зникав по вечорах, мінявся в настрої. Одного разу батько вирішив дізнатися правду — підключив службу безпеки. І отримав фото: я зустрічався з Мар’яною.
— Чому ти з нею бачився? — запитав він, кинувши переді мною планшет.
— Вона — мати мого сина, — відповів я.
— Вона — причина всіх твоїх бід. Не підходь до неї. І щоб вона забула дорогу до нашого дому. Я домігся, щоб її позбавили всіх прав.
Через тиждень я зник. Востаннє мене бачили, як я сідав у машину з Мар’яною.
Батько не пережив зради. Соломія та Ярик були поруч у його останні дні. А я… З’явився лише через чотири місяці — засмаглий, доглянутий, із Мар’яною під руку.
— Привіт, — усміхнувся я Соломії. — А ти все така ж. Ми прийшли з приводу спадщини.
— Даремно. Усе вже вирішено, — відповіла вона. — Ярику, піднімися, будь ласка, до себе. Нам з батьком треба поговорити.
Хлопчик слухняно пішов. А Соломія, не втрачаючи спокою, проговорила:
— Все майно належить мені та Ярикові. Згідно з законом, я — його мати.
— Що? — ахнули ми з Мар’яною.
— Усе оформлено юридично. Ваші права анульовані. Ви нічого не отримаєте.
— Та ми ж батьки! — обурилася Мар’яна.
— Ні. Батьки — це ті, хто поряд, — тихо сказав зі сходів Ярик. — Соломія — моя мама. А ви — ніхто.
Охорона мовчки випровадила незваних гостей. Я зрозумів — програв. Як і завжди.
