— Як ти могла?! — вигукнула Марта, розмахує зім’ятим папером. — Як ти могла підписати цю дурню!
Оксана здригнулася, відставила чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було жалю, лише втома.
— Підписала й підписала. Та що тут такого? — знизала вона плечима. — Хату все одно треба продавати, ти сама ж казала…
— Казала?! — голос Марти тремтів від обурення. — Я казала, що треба разом вирішувати! Разом, Оксано! А ти за моєю спиною, потихеньку, з риєлтором домовилась! Та ще й ціну вдвічі нижчу поставила!
— Не вдвічі, а… — почала було Оксана, але сестра її перебила.
— Напівтори! І що з того? Різниця велика?! Це ж хатка, яку мама нам лишила, розумієш? Нам обом! А ти вирішила, що тут тільки твоє слово!
У кухні стало тихо. Лише старі годинники на стіні цокали, ті самі, що мама колись привезла з Польщі. Оксана мовчки стояла біля вікна, дивилася на двір, де вони з Мартою колись грали у класики.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — спитала Марта вже тихіше. — У мене син університет збирається, грошей — як дощу потрібно. А в тебе донька заміж виходить, весілля готується. Нам обом ці гроші — як повітря!
— Ось саме тому, — обернулася Оксана, — я й поспішила. Покупець є, інтерес до нашого району є. А то потім намагатимешся продати — ніхто й дивитися не схоче.
— Але ж ми домовлялися! — у голосі Марти пролунали сльози. — Ти обіцяла, що вирішуватимемо разом!
— Домовлялися, домовлялися, — махнула рукою Оксана. — А потім ти тиждень була у від’їзді, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, у них вибір великий.
Марта сіла на стілець, опустила голову в долоні. Папір з договором лежав на столі, ніби кпив із неї.
— Мені довелося терміново до тітки в село їхати, — прошепотіла вона. — Вона була хвора, зовсім сама. Я ж тобі казала…
— Казала, не казала, — зневажливо відмахнулася Оксана. — Справа зроблена. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл, і все.
— І все?! — зірвалася Марта. — Ти вважаєш, що це все?
Оксана налила собі ще кави, сіла навпроти сестри. Її обличчя було спокійне, навіть байдуже.
— А що ще? Хату продаємо, гроші ділимо. Справедливо ж.
— Справедливо, — гірко посміхнулася Марта. — А чи справедливо було не спитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?
— Марто, та годі вже драму розводити! — скривилася Оксана. — Ну подумаєш, хатку продаємо. Все одно ж ніхто з нас тут жити не збирався.
— Не збирався?! — очі Марти блиснули. — А хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто на городі працював, дах лагодив? Хто сусідам за хаткою допомагав доглядати?
— Ну і що з того? — знизала плечима Оксана. — Хобі у тебе таке. А я, між іншим, комуналку всі ці роки платила.
— Комуналку… — Марта підвелася, підійшла до вікна. — Оксано, ти пам’ятаєш взагалі, як ми тут жили? Як мама нас вирощувала? Пам’ятаєш, як ми на цій кухні уроки робили?
— Пам’ятаю, — сухо відповіла Оксана. — І що?
— Як що?! — обернулася Марта. — Це ж наша пам’ять! Наше дитинство! А ти його продаєш якомусь панові Іванові за дріб’язок!
— Не за дріб’язок, а за нормальні гроші. І не панові Іванові, а родині з дітьми. Їм хата потрібна, а нам гроші. Все чесно.
Марта повільно повернулася до столу, взяла в руки договір. Перегортала його, читала, і її обличчя ставало все блідішим.
— Оксано, а що це за пункт? — показала вона на рядок у середині документу. — Тут написано, що продавець один — Оксана Богданівна Шевченко. А де ж я?
Оксана відвела погляд.
— Це… технічний момент. Оформили на мене, бо я в місті, а ти в області живеш. Нотаріусу так зручніше було.
— Нотаріусу зручніше?! — голос Марти перейшов у крик. — Оксано, що ти робиш?! Виходить, по документах хата моя! А ти мені потім половину грошей віддаси з доброти душі?!
— Та годі верещати! — скривилася Оксана. — Сусіди почують, підуть плітки. Я ж кажу, це формальність.
— Формальність… — Марта сіла, важко дихаючи. — Оксано, ми з тобою сестри. Однією матір’ю народжені. Як ти могла так вчинити?
— Та нічого я не вчинила! — спалахнула Оксана. — Хату продала, гроші отримаю, з тобою поділюся. У чому проблема?
— У тім, що ти мені не довіряєш! — ударила кулаком по столу Марта. — У тім, що ти все вирішила за мене! У тім, що ти мене за дурну тримаєш!
— Та не тримаю я тебе за дурну! — відмахнулася Оксана. — Просто я практичніша. Завжди була практичнішою.
— Практичніша… — гірко посміхнулася Марта. — А пам’ятаєш, як ми мамину хворобу переживали? Хто до лікарів їздив? Хто в лікарні сидів? Хто ліки купував?
— Ну й що? — підвела брови Оксана. — Я ж тоді на двох рВони стояли обіймаючись, і в цю мить здавалося, що хоч хата й піде у чужі руки, найважливіше — їхня сестринська любов — лишиться з ними назавжди.
