— Привіт, Соломійко! — весело дзвінко озвучила Марічка, набираючи номер. — Ми зв’язалися з чоловіком — може, завітаємо до вас на вихідні?
— Привіт… — відповідь пролунала холодно. — Ні, не можна.
— То це як? — здивувалася Марічка.
— Буквально, — коротко кинула Соломія.
— Ти сердишся? Я не розумію…
— Та ну? Після того, як ти вчинила, я й бачити тебе не хочу! — випалила вона.
— Що я вчинила? Про що ти?
Сестри Коваленко виросли в селі на Полтавщині. Старша, Соломія, залишилася там після школи: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Вийшла заміж за місцевого підприємця Богдана, разом збудували хату, народили сина Данилка і допомагали чоловікові у справі.
А молодша, Марічка, мріяла про місто. Виїхала до обласного центру, влаштувалася продавчинею у супермаркет. З чоловіком, Олексієм, що працював на заводі, жили в орендованій «двушці». Рівно через два роки після весілля народилася донька Яринка.
Хоч і далеко, сестри тримали зв’язок. Коли Яринці виповнився рік, Марічка почала частіше їздити до Соломії. Свіже повітря, дитині користь, та й допомога сестри не завадить. Інціми вихідними — інціми і на місяць.
Соломія завжди зустрічала їх із радістю. У хаті місця вистачало, а Яринка була тихою дівчинкою. Згодом Марічка почала залишати доньку в сестри й сама не затримувалася — спочатку на пару днів, потім на тиждень, а влітку і на місяць. Казала: треба з чоловіком трохи відпочити. Соломія не заперечувала. Працювала вдома, і хоч це було незручно, допомагала.
А ось Марічка не поспішала віддячувати. У їх малесенькій квартирі родині Соломії не було місця, і коли ті приїздили до міста — просто знімали житло. А Марічка навіть не завжди знаходила час зустрітися. То до манікюру, то справи. Інколи заходили на годинку — і все.
Але Соломія не звертала уваги. Головне — діти дружать, а сестра, хоч і не бездоганна, та все ж рідна.
Данилко виріс, збирався вступати до університету. Батьки були готові платити за навчання. Але напередодні подачі документів Соломія сильно захворіла: температура, слабкість. Богдан пообіцяв відвезти сина, але супроводжувати не міг — робота.
Тоді Соломія вирішила подзвонити сестрі:
— Марічко, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти б не могла завтра допомогти Данилкові з документами? Зустріти, відвести до університету, про всяк випадок… І щоб у тебе переночував? Богдан забере його зранку…
Довга пауза.
— Вибач, але в мене ніяк, — пролунало в трубці.
— Чому? — Соломія не вірила власним вухам.
— Я вже записана до майстра, потім з Яринкою по магазинах — їй у табір невдовзі, треба купити все.
— Марічко, я тебе ніколи ні про що не просила. Це всього один день…
— Не можу, чесно, — відрізала та.
— А переночувати? Хай би навіть на підлозі!
— Соломіє, він уже дорослий хлопець. Куди я його? До себе в кімнату? Чи до Яринки? Вони ж обоє підлітки, якось ніяково. А кухня в нас маленька — ти ж знаєш…
Соломія відчула, як у носі залоскотало. За стільки років вона жодного разу не відмовила сестрі. Постійно приймала, годувала, піклувалася. А уА через рік Оксана зателефонувала знову — просити пробачення, але було вже запізно, бо Максим у той самий день поїхав на навчання до Львова, не попрощавшись.
