– Оленко, ти що робиш?! – голос Марії тремтів від обурення. – Як ти могла так вчинити зі мною? Я ж твоя рідна сестра!
– А ти що хотіла? – відрізала Оля, навіть не піднімаючи очей від паперів, розкладених на кухонному столі. – Сидіти й чекати, поки ти остаточно розвалиш батьківську хату?
– Розвалиш?! – Марія схопилася за спинку стільця. – Я тридцять років тримала її в порядку! Після смерті мами з татом! А ти де була все це время?
– Де була, де була, – передражнила Оля, нарешті піднявши на сестру холодні очі. – Працювала, між іншим. Заробляла гроші. А не сиділа на шиї у батьків до сорока років.
Марія відчула, як земля трясе́ться під ногами. Вона повільно сіла на стілець і втупилася в папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Так, – коротко відповіла Оля. – Мама залишила хату мені. Повністю. А ти можеш шукати собі інше житло.
– Але як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці ледве міркувала…
– Саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти бігала по лікарнях із таблетками.
Марія дивилася на сестру й не впізнавала її. Оля завжди була жорсткою, але такої жорстокості ніхто від неї не чекав. Особливо зараз, коли не минуло й місяця після похорону.
– Олю, давай поговоримо по-людськи, – спробувала вона м’якший тон. – Я розумію, ти маєш право на частку. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Оля зібрала папери в акуратну стопку. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату, звісно.
– Знімати кімнату в батьківській хаті? – Марія не вірила своїм вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Власність є власність.
Марія встала й пройшлася по кухні. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна – мамин улюблений фікус, який вона поливала останні п’ятнадцять років. Ось на полиці – банки з соліннями, які вони робили разом щесуспільни.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім мусить залишитися в сім’ї? – тихо спитала Марія. – Щоб ми берегли його для онуків?
– В тебе немає онуків, – різко відповіла Оля. – А в мене – Максим і Настя. Їм і дістанеться.
Марія обернулася.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали! А я доглядала за мамою кожен день!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Оля. – І що? Все одно довела до такого, що вона померла в лікарні.
Ці слова вдарили Марію, як ножем. Вона й сама докоряла собі, що не врятувала маму.
– Ти ж знаєш, що я робила все, що могла, – прошепотіла вона.
– Знаю. І цього виявилося замало.
У двері постукали. Оля пішла відчиняти, а Марія стояла, не знаючи, як повірити в те, що відбувається.
– Ох, Марійко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галина з пакетом молока. – Як справи, доню? Як тримаєшся?
– Нормально, – збрехала Марія, витираючи сльози.
– Чула, що Оля приїхала, – тітка Галина допитливо глянула на папери. – Спадкові справи вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Оля, повернувшись.
– А я пам’ятаю, як ваша мама казала, що ти їй найвідданіша, – продовжила сусідка, не відчуваючи напруги. – Поряд була завжди. Не те, що інші…
Оля стиснула губи.
– Галино Михайлівно, вибачте, у нас сімейна розмова.
– Ой, звичайно! Я просто молоко принесла. Бери, не пропадати ж добру.
Після її уходу сестри знову залишилися наодинці. Оля дістала ще папірці.
– Ось договір оренди. Можеш взяти велику кімнату. Плата – п’ять тисяч гривень.
– П’ять тисяч?! – скрикнула Марія. – У мене пенсія сім! Як я житиму?
– Знайдеш підробіток. Або переїдь десь дешевше.
Марія вдивлялася в сестру.
– Олю, що з тобою стало? Ми ж завжди були близькі.
– Близькі, бо я мовчала, – Оля підняла на неї очі. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли вони купили тобі квартиру, а мені сказали: «Грошей нема».
– Я працювала! – спалахувала Марія. – У школі, у бібліотеці!
– За копійки. А батьки підгодовували.
Марія вперше побачила в очах сестри не лише холод, а й давні образи.
– Якби ти вважала це несправедливим, треба було говорити.
– З ким?! З мамою, яка тебе боготворила?
Вони замовкли.
– А коли мама написала заповіт? – тихо спитала Марія.
– У травні. Коли ти лежала в лікарні.
Марія згадала – тоді Оля приїздила.
– Ти її переконала?
– Я нічого не переконувала, – різко відповіла Оля. – Мама сама так вирішила.
– Вона була хвора, Олю!
– Але в нотаріуса дійшла. Підписала все чітко.
Марія мовчала, дивлячись у вікно, де коливалася стара яблуня, посаджена ще дідусем.
– А якщо я подам до суду?
– Подавай. Але заповіт скріплений.
Оля зіМарія взяла в руки фотографію, де вони всі троє стояли біля дому, посміхаючись, і зрозуміла: що б там не було, вона буде боротися за ці стіни, де жила її душа.
