Во сні чи наяві: як випадкова зустріч змінила все
Соломія підходила до затишної кав’ярні в самому серці Львова, коли її вуха впіймали знайомі голоси — гострі, як лезо. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як холод розливається по жилах.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Богдан, нахиляючись до вуха Оксани, найкращої подруги Соломії. Його голос був медовим, майже змовницьким. — Поїдем до мене. Соломія все одно не повернеться до ночі, — він самовдоволено хмикнув, ніби вже святкував перемогу.
Оксана відповіла з легким глузом, але в її тоні прослизала вага:
— До тебе? А коли Соломія повернеться? Через вікно вистрибувати?
— Навіщо через вікно? — Богдан впевнено обійняв її за стан. — Якщо погодься, я просто покажу їй на двері.
Соломія завмерла, наче світ навколо розсипався. Вона знала Оксану — її вільні звички, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Богдан… Три роки разом, три роки надій на родину, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили в його новій квартирі в центрі, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе впало на плечі Соломії. Вона тішила себе думкою, що ЗАГС — це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.
Тепер же пелена спала з очей. Усе було брехнею. Родини не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки не знайде «справжню».
Півроку тому померла мама Соломії. Тоді її вразила холодність Богдана. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там що-небудь. Ти ж знаєш, в мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли продаси хату, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, як ніж. Але вона виправдала його: втомився, обмовився, не те мав на увазі. Богдан завжди був мовчазним, замкнутим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Оксана сміялася разом із усіма, киваючи, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Соломія не стала чекати продовження. Серце калатало, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксі з такою силою, ніби від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Соломія вскочила на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, наче за нею женуться.
— Швидше, швидше! — скрикнула вона, ляснувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засяяв вхідним дзвінком. Богдан.
— Ти де? Я тут сам, як дурень, усі про тебе питають! Ти ж мала вже приїхати, що трапилося? — його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула його у вікно. Сльози полилися потоком, немов у дитини, якій відібрали усе. Вона ридала, захльоВона обернулась до вікна й побачила, як старий будинок її дитинства починає танути у сірому тумані.
