**Щоденник**
Я все вирішив, мамо! Годі! — Іван уперто дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іване! — голос матері тремтів, у ньому читалися розпач і докір.
— Зрадник?! Я?! — хлопець задихнувся від обурення і, різко повернувшись, вибіг із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко й зарив обличчя у подушку. Гнів клекотів у грудях, але його змінили спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванові виповнилося вісім, батько подарував його мрію — яскраво-синій трюковий велосипед. Хлопець був у захваті: зранку до вечора ганяв із друзями у дворі, забувши про все. Навіть про те, що в батька незабаром теж день народження. Нагадав дідусь.
— Іванку, а подарунок для тата вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи удвох на веранді.
— Ні, діду… Я й не подумав…
— Ну нічого. Якщо хочеш — зробимо разом. У мене є ідея.
Два тижні вони виготовляли дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іван працював разом із дідусем, навіть велосипед залишив у кутку під шаром пилу.
У день народження батько був особливо веселим і загадковим. Подякував за подарунок, поцілував сина, обійнявся з дідусем. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорний, пухкенький, із блискучою шерстю.
— Знайомтеся: це Барс. Мій подарунок собі. Дитяча мрія.
— Сашку, ти з глузду з’їхав! — розвела руками мама. — Собаку?!
— Ну ж не таку! Він же як ведмежа! — засміявся батько, і його щаслива, майже дитяча посмішка роззброїла всіх.
Барса полюбили одразу. Харківський в’юн, він зростав, немов на дріжджах. Став кремезним, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — невідступно йшов за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора в парку на батька напали двоє. Ніж, погрози. І тут із кущів вивалився Барс — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Один тільки вигляд пса змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він і мухи не скривдить… — опісля розповідав батько із посмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. За кілька місяців батько згас — ніби свічка на вітрі. Іванові було всього дванадцять. І Барс став його тінню.
Зараз Іванові п’ятнадцять. Рік тому у їхньому житті з’явився Віктор. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилося, що в нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалася згладити ситуацію, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Барса». Мовляв, Віктор — тепер сім’я. А собака… Іван слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував взяти Барса — даремно. Старий в’юн нікому не підходив. Віддати дідусеві — не варіант: старий і сам ледве ходить, де вже доглядати за псом…
— У притулок не віддам! — сказав Іван у день остаточного розмови.
— Але Віктор — наш. Він тепер частина сім’ї… — плакала мама. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Віктора — так, — видихнув Іван. — Бо він — моя сім’я. А Барс — татова сім’я. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до дідуся. Ми не завада.
— А я як? На два доми розриватися? Я ж працюю, Іванку…
Він мовчки показав на ключницю, яку колись зробив із дідусем. На ній висів повідок Барса.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос здригнувся.
Пізніше дідусь сам подзвонив матері.
— Лідочко, нехай живе в мене. Тут і дистанційна школа. І мені, чесно кажучи, легше із онуком. І Барс нехай буде. Не перший день разом…
І Віктор раптом сказав:
— Лідо, відпусти його. Хлопець дорослий. І псу буде добре. Нащо мучити?
Іван приїхав із Барсом і спортивною сумкою. Пес, щасливо сопучи, відразу ліг біля дідусевого телевізора. Наче все стало на свої місця.
А потім одного разу дідусь сам подзвонив — голос був тихим, тривожним.
— Іванку, щось серце стискає. Приїжджай…
Іван зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка дідуся, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Маріє Іванівно. Далі — ми самі.
Швидка приїхала швидко. Лікар зробив укол. Молода фельдшериця на ім’я Оленка завагалася біля порогу, дивлячись на Барса.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іван.
— Я й не боюся, — Оленка усміхнулася й увійшла в кімнату.
Лікар виписав рекомендації й сказав, що краще робити капельниці вдома.
— Є кому?
— Ні… — Іван розгублено розв— Знаєш що, Барсе, — Іван присі— Знаєш що, Барсе, — Іван присів біля нього й почесав за вушко, — ти врятував нас знову.
