Кінець вересня виявився теплим та сухим. Ось-ось похолодає, почнуться пронизливі дощики. Адже осіння погода — жартівниця. «Треба обов’язково вибратися на дачу, бо як почнуть дощі, дорогу розмокне, тоді лише за морозів туди дістанешся», — зітхнула Оксана та вже не вперше набрала номер чоловіка.
— Оксанко Володимирівно, можна піти на годинку раніше? Мама попросила підвезти її на дачу, — бухгалтерка Марічка зібрала брови «хатинкою» та вмовиво дивилася на начальницю.
— Я б і сама не проти піти раніше. Гаразд, але в понеділок бути на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — умовно строго сказала Оксана.
— Дякую вам велике, Оксано Володимирівно! Обов’язково прийду вчасно, — Марічкині брови одразу ж вигнулися дугою, очі заблищали, вона підбігла до шафи, дістала куртку й вискочила з кабінету.
«Оце так спритна! Підійшла відпроситися, а комп’ютер уже вимкнений і сумочка напоготові. Знала ж, що я дозволю… Але де ж Іван?» — Оксана знову набрала його номер, і знову бездушний голос повідомив, що «абонент недоступний». — Нічого, завтра не викрутиться — як миленький поїде на дачу. У мами скоро день народження, треба привезти картоплю, банки з солінням…
Оксана відклала телефон, рухнула мишкою, щоб розбудити задрімав процесор, і заглибилася в таблицю на екрані.
Коли задзвонив телефон, вона так зраділа, що відповіла, навіть не подивившись на номер.
— Ванечку, чому телефон вимкнений? Цілий день дзвоню…
— Вибачте, це оперуповноважений… Іваненко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, а прізвище «Іваненко» так збило Оксану з пантелику, що вона подумала — може, почулася.
— Ваню, ти де? — запитала вона вже насторожено.
— Ви дружина Івана Васильовича Коваленка? Як до вас звертатися? — продовжив чоловік.
— Оксана Володимирівна… — Оксана захлинулася й закашлялася. — Просто Оксана. А де Іван? — А серце вже стукало тривожно, відчуваючи підступ.
— Чи не могли б ви заїхати до 4-ї міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— Ч-чого в лікарню? Що з Ванюсею? — скрикнула Оксана.
— Я вас чекаю, — сказав він, і зв’язок обірвався.
Оксана набрала незнайомий номер, але він уже був зайнятий. Тремтячими пальцями вона керувала мишкою, промахувалася й не могла закрити файл. Нарешті вимкнула комп’ютер, схопила сумочку, зірвала з вішалки плащ і вибігла з кабінету.
В голові кружляли жахлиНаступного дня Оксана здивувалася, коли побачила Славу під своїми вікнами з великим букетом жовтих троянд — у них же була перша побаченка.
