— Романе, валізу став акуратніше, там у мене люксовий крем, розіб’єш — вік не розплатишся! — голос зовиці розтяв спокій нашої прихожої з упевненістю господині, що повернулася у свої законні володіння.
Моя дружина Оксана відклала кравецькі ножиці. Кройти шовк по косій — справа тонка, не терпить метушні, а метушня саме гучно грюкнула вхідними дверима і ввалилася в коридор разом із двома величезними валізами.
На порозі стояла Галина. Тридцять дев’ять років, жодного дня офіційного стажу за останні п’ять років і вічне амплуа «незрозумілої музи». За її спиною переминався з ноги на ногу я, ретельно ховаючи очі.
— Оксано, ну вона ж моя сестра, — винувато забубонів я, перехоплюючи ручку валізи. — У неї складний період. Їй треба десь перебути.
— Я у вас трохи поживу, поки він не приповзе вибачатись, — сповістила Галина, скидаючи туфлі просто посеред проходу. — Романе, тягни речі в спальню, ту, що з балконом. Мені потрібне свіже повітря для медитацій.
Вона пройшла на кухню, навіть не глянувши в бік Оксани. Я легенько всміхнувся, спостерігаючи за цим парадом абсурду. Як кравець із двадцятирічним стажем, моя дружина добре знає: якщо тканина гнила, як не зметуй — по шву поповзе. Рідня мого брата часто плутала її чемність із безхребетністю.
На кухні грюкнули дверцята холодильника.
— Оксано! — долинуло звідти. — А чому у вас немає мигдалевого молока? Мені для смузі треба. І ось цю поличку я звільню, тут стоятимуть мої детокс-гелі. Твою ковбасу я поки на балкон виставила, вона мені ауру псує.
Я неквапом увійшов на кухню. Моя копчена ковбаса справді сиротливо лежала на підвіконні.
— Галино, — спокійно мовила Оксана, повертаючи ковбасу на її законне місце. — Аура в тебе псується від безділля. А поличку ти не звільниш, бо на ній стоять мої продукти, куплені на мої гроші. Мигдалеве молоко продають у супермаркеті за рогом.
Зовиця театрально притиснула руки до грудей.
— Романе! Ти чуєш, як вона мене зустрічає? Я до вас із відкритою душею, зранена зрадою чоловіка, а тут шматком ковбаси дорікають!
Я метушливо втиснувся між ними:
— Оксано, ну справді, хай переставить. Їй же важко зараз.
— Їй важко нести валізу, Романе. А жити в нас їй буде дуже легко, — відповіла дружина з найсвітлішою зі своїх усмішок. — Якщо вона, звісно, погодиться на правила нашого скромного пансіонату.
Галина фиркнула, всім своїм виглядом показуючи, що знижується до спілкування зі мною виключно з милосердя.
Увечері зателефонувала свекруха. Ольга Петрівна завжди дзвонила на гучному зв’язку, щоб її поставлений голос благодійниці звучав вагоміше. Вона любила бути щедрою і благородною, але строго за чужий рахунок.
— Оксаночко, дитино моя, — співала слухавка. — Ти вже вияви жіночу мудрість. Оточи Галочку турботою. Це наш священний родинний обов’язок. Дівчинці треба відновити ресурс, подавай їй сніданки, хай виспиться. Я б сама її забрала, але в мене ж тиск від шуму скаче, ти ж розумієш.
— Розумію, Ольго Петрівно, — миролюбно відповіла Оксана. — Бережіть себе. Галина в нас не пропаде.
Наступного ранку, в суботу, я встав раніше. Приготував сирники, заварив добру каву. Аромат поплив квартирою, і невдовзі на кухню, кутаючись у мій улюблений кашеміровий плед, випливла Галина.
— О, сніданок! — вона потягнулася до тарілки. — А чому сирники без кокосового згущеного молока?
Я мовчки поставив перед нею чашку чорної кави і підсунув аркуш паперу, списаний дрібним почерком.
— Що це? — Галина гидливо підчепила аркуш двома пальцями з ідеальним манікюром.
— Це, Галочко, кошторис.
Зовиця нерозуміюче закліпала нарощеними віями.
— Сучасна жінка має поважати свої кордони і жити в потоці, а не рахувати копійки! — почала вона улюблену платівку. — Я взагалі живляюся енергією космосу, а матеріальне — це низькі вібрації, які блокують чакри!
— Твої чакри заблокувалися, коли ти звільнилася з логістики чотири роки тому, щоб «шукати себе», — спокійно парирувала Оксана, роблячи ковток кави. — А енергія космосу, на жаль, не оплачує квитанції за світло. До речі, вода й електрика в нас по лічильниках.
— Ти меркантильна, бездуховна кравчиня! Тобі би лише ганчірки свої строчити! — верескнула Галина, вкриваючись червоними плямами.
Вона різко схопилася зі стільця, обурено роздмухуючи ніздрі, немов породистий мопс, якому замість фуа-гра запропонували сухар.
Я навіть не моргнув.
На кухню, приваблений шумом, зазирнув заспаний я.
— Оксано, ти чого? Яка оренда? Вона ж у гості приїхала!
— Гість, Романе, — повернулася дружина до мене — це людина, яка приходить з тортиком, п’є чай, хвалить господиню і йде спати додому. А людина, яка притягла дві валізи зимових речей у середині травня, зайняла окрему кімнату і вимагає мигдалеве молоко — це квартирантка.
Галина перевела подих, готуючись до нової істерики.
— Я родина! Я маю право! Мій брат тут теж живе!
— Живе, Галино, — спокійно погодилась Оксана. — Але це не робить мою квартиру сімейним готелем. А тепер повернімося до кошторису. Пункт перший — оренда кімнати. Пункт другий — харчування з моїх продуктів. Пункт третій — вода і світло. І пункт четвертий — прибирання за собою. Якщо не хочеш платити за клінінг, ось графік чергувань: сьогодні ти миєш унітаз і плиту.
— Та як ти смієш?! — задихнулася зовиця. — Романе! Твоя дружина мене виганяє!
Я перевів погляд із спокійної фізіономії Оксани на червоне, перекошене від злості обличчя сестри.
— Галино, — несподівано твердо сказав я. — Оксана має рацію. Ти приїхала не в готель. Хочеш жити в нас — поважай господиню і правила дому.
Це був удар у спину, якого зовиця не чекала. Я схвально кивнув дружині й додав контрольний аргумент:
— А якщо ти, Романе, вирішиш із жалю оплачувати проживання сестри зі своєї кишені, ми вирахуємо цю суму з нашого бюджету на твою нову машину. Математика проста.
Я, для якого нова машина була мрією останніх трьох років, рішуче схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що спонсорувати капризи сестри не збираюся.
Залишившись без підтримки брата, безкоштовного пансіону та прислуги в особі моєї дружини, Галина судорожно схопила телефон і набрала матір.
— Мамо! Вони знущаються з мене! Змушують мити унітази! Я їду до тебе!
З динаміка почулося квапливе кудкудакання Ольги Петрівни:
— Ой, Галочко, доню, так у мене ж ремонт у коридорі почався! Фарбою пахне, алергія буде! Ти вже потерпи в Оксаночки, будь розумницею! — і зв’язок поспішно обірвався.
Галина стояла посеред кухні, стискаючи згаслий телефон. Пафос здувся, оголивши просту, неприємну істину: доросла жінка, звикла їхати на чужій шиї, раптом виявила, що шия намилена.
За сорок хвилин, злісно гуркочучи коліщатками, валізи викотилися в під’їзд. А Галина, як виявилося ввечері, все-таки знайшла житло. У подруги. Щоправда, уже без мигдалевого молока, особистого пледа та безкоштовної прислуги.
**Висновок із цього денного запису:** іноді найкращий спосіб допомогти рідним — не ставати для них килимком, а чітко окреслити двері. Бо справжня турбота починається там, де закінчується дозвіл сідати на голову.
