— Знову гречка з салом, мамо? Я вже не можу цього терпіти! — гримнув він, стискаючи кулаки.
Мати аж здригнулась. З її рук випала ложка, вдарившись об підлогу. Вона опустила очі, щоб сховати сльози.
— Це все, що є, Тарасе… — прошепотіла вона ледве чутно.
Він з грюком поставив миску на стіл. Гречка розсипалась по хаті. Деякі зернятка вчепилися до матчиного фартуха.
— Тоді їж сама, коли нема чого кращого! — кинув він і відвернувся.
Вона мовчала. Присіла навколішки, тремтячи, і почала збирати зерна — одне за одним. Ніби врятовувала не просто їжу, а останню частку гідності.
Потім пішла в кімнату, впала на коліна біля ліжка, як робила щоночі. І молилася. За нього.
Але син уже не відчував нічого.
Через кілька днів він оголосив:
— Їду до Києва. Набридли ці злидні. Хочу життя, а не виживання.
Вона не благала його залишитись. Не плакала.
Лише схопила його за руку і прошепотіла:
— Тільки одне обіцяй: піднімай трубку, коли дзвонитиму. Благаю тебе, сину…
Він зіркнув, ніби її слова його дратували.
Тоді вона додала, голос тріснув:
— Я відчуваю… Мій час добігає кінця.
Коли я перестану телефонувати — значить, мене вже немає.
Він вирвав руку й вийшов, навіть не озирнувшись.
⸻
Київ не схожий на мрії.
Працював де попало: розвантажував фури, охороняв клуби, носив цеглу.
Поїсти — вже розкіш. Гроші — ще більша.
Але щоранку… дзвонив телефон.
— Тарасю, як справи? — питала вона.
— Зайнятий, мам. Бувай.
І кидав слухавку. З кожним днем все грубше. Все холодніше.
Аж одного ранку… телефон не задзвонив.
Тиша була страшнішою за будь-які слова.
Весь день він дивився на екран. «Вона померла,» — подумав.
Не плакав. Навіть не спробував передзвонити. І вже тим більше — не їхав на похорон.
Грошей не було. Та якби й були — не поїхав би.
⸻
Минув тиждень. Він знав — її нема.
І коли злидні знову притисли, погодився на «роботу»:
— Треба просто відвезти машину, — сказав знайомий.
Він знав — там наркотики. Але хотів грошей. Швидких.
Сів за кермо, поправив дзеркало… і раптом — телефон.
Невідомий номер.
— Синку… не їдь, — її голос. — Повертайся. Зараз.
Серце вдарило в груди.
— Мамо?!
— Послухай мене. Іди звідти.
І вона поклала трубку.
Він передзвонив — автоматичний голос: «Номер не існує».
Вискочив з машини, трясся, ніби в лихоманці.
Продав речі, назбирав трохи гривень і повернувся додому.
⸻
Село зустріло його тишею.
— Твоя матір померла місяць тому, — сказали сусіди.
— Не може бути! Вона ж дзвонила мені учора!
— Ні, сину. Її вже давно нема.
Увійшов у хату. Повітря ще пахло нею — цибулею, травами.
Біля ліжка — дві витерті плями на підлозі. Там, де вона молилася. Щоночі.
На столі — зошит. Список молитов.
Його ім’я — першим. Кожен день.
Він упав на коліна.
Плакав, схлипуючи, немов дитина.
Заметушився на кухні, побачив аркуш. Її останні слова:
«Боже, я відходжу. І коли помру, більше не зможу молитись за сина. Тож віддаю його Тобі.
Якщо колись йому буде загроза — попередь його. Дозволи мені подзвонити йому…»
І внизу — його номер.
Раптом телефон завибрував.
СМС: «Авто розстріляно. Водій загинув».
На фото — та сама машина.
Він знову впав на коліна. І зрозумів.
Той дзвінок… був останнім подарунком матері.
Бог почув її молитву. І врятував сина, який не встиг сказати «пробач».
Якщо твоя мати ще дзвонить — піднімай трубку.
Поки не пізно.
