**Щоденник**
«Він знову не дзвонив, мамо?» запитав Тарас, дивлячись на матір, яка сиділа за столом, з очима, сповненими немого докору.
«Ні, сину Батько, мабуть, зайнятий. Він у Польщі, багато працює.»
«Ти казав, що на Різдво він обіцяв»
«Так, обіцяв. Написав, що везе подарунки, а влітку забере нас на море.»
Ганна примусила себе посміхнутися, але в душі було пусто. На плитці кипіла скромна каструлька картоплі, а в грубці тліли останні поліна. Вона обійняла дітей і подумки благала:
«Господи, дай мені сили не плакати перед ними»
Колись життя було іншим. Вона й Максим палали коханням. Вони одружилися молодими, сповненими мрій, з двома малими дітьми та напівзбудованою хатиною.
Максим був працьовитим, але в селі багато не заробиш.
«Їду до Польщі, лише на кілька років. Зароблю грошей, повернуся й куплю тобі все, що заслужиш.»
Ганна тоді ридала.
«Не їдь, Максиме»
«Це для нас, жінко. Тільки для нас.»
І він поїхав.
Спочатку дзвонив щовечора. Надсилав гривні, розмовляв із дітьми, казав Ганні, що кохає її.
Потім дзвінки рідшали.
«Втомився, немає звязку, працюю до ночі.»
Згодом пішли брехні: «Загубив гаманець, цього місяця не надішлю.»
Ганна вірила йому. Вона завжди вірила.
Працювала, дітей годувала, хату тримала. Мила підлоги в школі, шила сусідам, ходила в поле.
Але не скаржилася.
«Це лише час. Коли Максим повернеться, все буде добре.»
Але минуло три роки він не повернувся.
Діти росли. Тарасу було дванадцять, Олені вісім.
Питання ставали гострішими:
«Мамо, а тато ще живий?»
«Живий, серденько. Він далеко, але живий.»
«А якщо не повернеться?»
Ганна гірко посміхнулась.
«Тоді будемо втрьох. І нам вистачить.»
Одного вечора поштар приніс листа. Слова різали, як ніж:
«Ганно, не ненавидь мене. Я зустрів іншу.
Одружуюся тут, у мене нове життя.
Бережи дітей.
Максим.»
Вона стояла, ніби вкопана. Потім розірвала листа й кинула у вогонь. Не хотіла, щоб діти побачили сльози.
«Що там, мамо?» запитала Оленка.
«Нічого, дитинко. Тато пише, що гроші надішле наступного місяця.»
Але гроші не прийшли. Ніколи.
Роки минали. Ганна постаріла зігнута спина, потріскані руки. Але хата була чиста, город рясний, а діти виросли гідними людьми. Тарас працював у місті, Олена вчилася.
А потім, через майже двадцять років, скрипнули ворота.
Максим.
Похилий, з сивими скронями, але в гарному одязі, з дорожньою торбою.
Ганна вийшла на поріг.
«Добрий день» тихо сказав він.
«Що тобі тут треба, Максиме?»
«Я повернувся додому.»
Жінка мовчала. Позаду став Тарас, холодно дивлячись на батька.
«Хто це, мамо?»
«Твій батько.»
Тиша. Гнітюча й важка.
Тарас скре
