Микола щойно повернувся до свого села після тритижневої поїздки на вантажівці через країну, і, як було у нього звичкою, першим ділом зайшов до корчми, щоб трохи побалакати з односельцями та дізнатися новин, перш ніж завітати додому до дружини. Він припаркував авто біля дороги й, закутавшись у кожух від дощу, що бив йому в обличчя, прямував до дверей.
Добривечір вам! гукнув він, переступаючи поріг.
Була пятниця, жовтневий вечір, і Микола сподівався побачити корчму, повну чоловіків, що грають у карти, а його мали зустріти жартами про матір чи сумнівами у його чоловічості. Але цієї ночі лише двоє відповіли йому тихим кивком: корчмар та дід, що грівся біля печі. Збентежений, Микола підійшов до стійки.
Що трапилось, Остапе? Де всі? Хтось помер?
Чоловік, наливаючи Миколі чарку горілки, відповів:
Гірше, Миколо, гірше… Молоді жінки зникають…
Що ти кажеш?! З нашого села? перепитав водій, не вірячи своїм вухам.
Вже три, корчмар підняв палець. Спочатку Соломія, дочка аптекаря, потім Маряна, племінниця голови, додав другий палець, і нарешті… Ганна, вчителька.
Жах! скрикнув Микола. І всі разом зникли?
Ні, корчмар зробив павзу, з моменту, як ти виїхав, щопятниці пропадає одна… Люди думають, що серед нас маніяк. Всім було від 20 до 30 років, і… вони були вагітні. Уяви собі? Клятий звір… він похитав головою. А сьогодні знову пятниця, тож хтось організував засідки, щоб його спіймати, а інші замкнулися вдома, притискуючи дочок чи дружин…
Ці слова пройняли Миколу морозом. Те незрозуміле відчуття, що переслідувало його всю дорогу, набуло форми… Він мчав додому, скорочуючи шлях через темний ліс, відчуваючи, як адреналін розриває його тіло. Він знав якщо його підозри вірні, кожна хвилина на вазі.
У темряві його думки перетворилися на бурю. Він уявляв жахливі речі, що могли статися з його дружиною, і розпач охопив його. Перед очима стояв образ Наталки, стікаючої кровю. Кожен крок підсилював страх.
Він біг, доки ноги не стали свинцевими, а легкі не спалахували болем. Нарешті він побачив свій дім темний, без ознак життя. З останніх сил він прискорився і ледь не скрикнув, коли помітив постать у чорному, що виходила з його хати.
Не думаючи, Микола накинувся на неї, впіймав у темряві й потягнув у дім. Секунди тяглися вічність, доки він не ввімкнув світло.
Під блідим світлом лампочки в кухні він із полегшенням побачив, що це Наталка. Він відпустив її, і в ту ж мить вона кинулася до нього, пристрасно цілуючи його в губи.
Але полегшення швидко змінилося тривогою.
Наталко, ти маєш бути обережнішою! Якби я не встиг, сьогодні ввечері тебе могло б не стати. Ти уявляєш, як я налякався? Нащо ти вийшла?.. Остап розповів, що півсела шукає вбивцю… Та й, нарешті, чи не достатньо трьох жінок, щоб вистачило мяса на всю зиму?
Слова зависли в повітрі, наче прокляття. Посмішка зникла з обличчя Наталки, губи задрижали. Вона відступила, обхопивши живіт.
Що ти щойно сказав? її голос був ледве чутним.
Микола здригнувся, усвідомивши, що мову розвязало далі, ніж варто.
Я… нічого. Це лише страх говорить, пробурмотів він, але в очах дружини вже читалися підозра та щось глибше усвідомлення.
Вона повільно засунула рукав. На її руці були ледь загоєні подряпини ніби від гілок… чи від чужих рук.
Миколо… де ти був щопятниці, коли «працював»?
Водій завмер. У думках повернувся до корчми, до тремтливих пальців Остапа, що рахував: одна, дві, три… вагітні жінки. І згадав. Свої маршрути. Зупинки. Брехню, якою годував себе про «самотність» та «хвилини слабкості».
Серце впало, коли в очах Наталки зявилися сльози не від страху, а від прозріння.
Зовні дощ бив у вікна, заглушаючи тишу всередині. Слова корчмаря повернулися, наче ніж:
«Гірше, Миколо, гірше…»
І в ту милю Наталка зрозуміла: жінки не зникали в руках невідомого вбивці. Монстр увійшов до її хати втомленим з дороги, пахнучи бензином та брехнею.
Вона прошепотіла, більше до себе, але достатньо голосно, щоб він почув:
А сьогодні була б четверта пятниця.
