— Слухай, сусіде, я от кота вашого в під’їзді вже давно не бачив. Як він там поживає? Живий-здоровий?
Сусіди, почувши про кота, раптом пожвавішали й розпливлися в усмішці:
— Та пропав кудись кілька днів тому. І слава Богу!
— Чому слава Богу? — Микола намагався запитати так, щоб голос звучав рівно, хоча всередині в нього все вирувало.
*****
Останні два тижні Микола помітив, що його сусіди часто викидають свого домашнього кота в під’їзд. Так, просто беруть його за шкірку й викидають.
Іноді це робив господар кота. Іноді — господиня.
А іноді…
…цей нещасний кіт пролітав просто перед його носом.
— Обережніше треба! — зробив Микола зауваження сусідці. Але та навіть слухати не стала.
Замість того, щоб вибачитися за свою поведінку, жінка зиркнула на нього спідлоба й зачинила двері.
Точніше — грюкнула ними з такою силою, що в під’їзді задеренчали шибки, а в фундаменті будинку, мабуть, з’явилася одна, а то й пара мікротріщин. Спочатку Микола наївно думав, що його дивнуваті сусіди просто випускають кота погуляти або привчають до самовигулу.
Але згодом зрозумів: це покарання за якісь провини.
Ну, тобто: накоїв щось — нумо, геть у під’їзд.
Часом переляканий, часом дуже сумний кіт по кілька годин сидів на сходовому майданчику четвертого поверху біля дверей, оббитих коричневим дерматином, і чекав, коли його простять і пустять назад.
І господарі його, звісно, прощали. І забирали назад додому, але це траплялося не одразу.
А якщо він починав нявкати або шкребтися в двері, то одразу отримував віником від господині.
Микола на власні очі бачив, як це відбувалося.
Він тоді якраз підіймався сходами (ліфт у його під’їзді не працював уже півроку) і, дійшовши до четвертого поверху, помітив знайомого кота. Навіть привітати його хотів, але…
…кіт у той момент на Миколу не зважав.
Він голосно нявкав і шкрябав двері кігтями.
Кіт явно хотів потрапити додому, але оскільки його туди не пускали, то вирішив таким нехитрим способом про себе нагадати.
У квартирі почулися кроки, потім двері різко відчинилися, і господиня в заношеному халаті, не кажучи ні слова, з усієї сили вгатила кота віником і одразу зачинила двері.
Це сталося так швидко, що Микола навіть сказати нічого не встиг. А сказати йому було що…
…присоромити хотів він цю жінку, яка так негарно поводиться зі своїм улюбленцем.
— Що, сильно тобі дісталося, друже? — запитав Микола, коли підійшов до кота.
Кіт глянув на Миколу сумними очима, але в його погляді була й подяка — за те, що хоч хтось звертає на нього увагу.
Кота викидали в під’їзд за найменшу провину.
Одного разу Микола почув, як сусідка кричала на всю квартиру: «Ах ти ж такий! Знову вазу впустив! Сергію, вижени кота негайно. Буде знати, як по столах скакати!» — і за хвилину двері прочинилися, і з них з’явилася волохата чоловіча рука, яка міцно тримала кота за шкірку.
Потім пальці розтулилися, кіт упав на сходовий майданчик, а двері одразу зачинилися. Кіт підвівся і сів лицем до дверей — чекати, коли його простять і пустять назад додому.
А Микола лише несхвально похитав головою. Не розумів він таких методів виховання.
Микола погладив кота й пішов додому.
А кіт продовжував сидіти на одному місці з виразом всесвітньої печалі на своїй вусатій морді.
Микола був людиною не надто сентиментальною, але ця картина застрягала в ньому, як скалка.
«Ну хіба можна так із живою істотою поводитися?» — розмірковував він. Згодом Микола, проходячи повз, щоразу сповільнював крок, і кіт, впізнаючи його, починав тихенько муркотіти — привітно й трохи запобігливо.
Іноді Микола сідав біля нього навпочіпки, чухав кота за вухом, і той, заплющуючи очі, підставляв голову під пальці, а потім тикався вологим носом йому в долоню.
Кіт був теплий, живий і дуже довірливий, і від цього на душі в Миколи ставало дуже кепсько.
Ну не розумів він, за що такому милому котові дісталися такі безсердечні господарі. Навіщо, питається, вони взагалі тварину заводили, якщо, окрім себе, нікого не люблять? «Дивні люди, їй-богу».
А одного разу, знову зустрівши в під’їзді кота, Микола твердо вирішив: якщо ці люди ще раз викинуть тварину в під’їзд, він щось зробить. Досить уже знущатися над нещасною твариною.
Він не знав, що саме зробить, але відчував, що неодмінно мусить втрутитися, інакше це все ніколи не скінчиться.
День, коли терпець Миколи врешті урвався, настав у п’ятницю, коли він повертався додому особливо злим.
На роботі він посварився з колегами, у транспорті люди штовхалися й наступали йому на ноги, ще й на вулиці з самого ранку йшов дрібний противний дощ. Загалом, настрій у нього був на нулі. А може, навіть нижче нуля.
Підіймаючись сходами, Микола ще з третього поверху почув знайоме жалібне «ня-у-у».
Кіт, як завжди, вірно сидів біля своїх дверей, однак додому його не пускали.
А в під’їзді, між іншим, було досить прохолодно. Не травень на дворі, як кажуть. Микола зупинився на сходовій клітці й замислено дивився на кота, який при вигляді нього, як завжди, замуркотів і пішов назустріч.
А потім — бац!
І всі проблеми сьогоднішнього дня в одну мить здалися Миколі справжньою дрібницею. Ось у кота — проблеми.
Які? Величезні! До нього ставляться, як до речі. Як до якоїсь іграшки. Що може бути страшніше?
Микола прислухався до тиші за дерматиновими дверима. Нікому не було діла до цього кота.
І йому дуже захотілося провчити своїх сусідів.
— Усе, годі, — промовив Микола вголос, сам дивуючись своїй рішучості. — Ходімо зі мною.
Він нахилився, підхопив кота на руки.
Той негайно замуркотів голосніше й потерся головою об його мокрий піджак, залишаючи вовняні пасма.
А потім вони пішли на сьомий поверх, де жив Микола.
Він забрав кота всього на пару днів.
«Нехай господарі злякаються, нехай пошукають, похвилюються. Зрозуміють, що так не можна робити…» — думав Микола, заходячи в квартиру. У нього вдома кіт освоївся на диво швидко. Обнюхав кути, скочив на диван, покрутився, обираючи місце, і згорнувся калачиком на пледе, вдячно дивлячись на свого рятівника.
І поки кіт відпочивав, Микола, незважаючи на дрібний противний дощ і втому, збігав до найближчого зоомагазину, купив котові найкращий котячий корм, «туалетне приладдя» й ще іграшки — на той випадок, якщо пухнастому квартиранту стане нудно, а його в той момент не буде вдома.
Наступного дня, в суботу, Микола кілька разів підходив до вхідних дверей, відчиняв їх і визирав у під’їзд.
І дуже дивувався тому, що в під’їзді було дуже тихо.
Ніхто не ходив по поверхах, не кликав кота на ім’я (до речі, як його звуть, Микола так і не знав), не розклеював оголошень.
Виходило так, що ніхто не шукав зниклого кота. І це було дивно. Дуже дивно…
Микола повертався в квартиру, дивився на кота й знизував плечима.
А той, своєю чергою, ліниво потягувався на дивані й навіть не думав проситися назовні.
— Слухай, може, ти хочеш назад у під’їзд? — запитав Микола в неділю, вказуючи на двері. — Я тебе не тримаю. Іди, якщо треба.
Кіт глянув на двері, перевів погляд на Миколу й демонстративно почав вилизувати лапу.
Потім устав, підійшов і потерся об його ногу.
Відповідь була яснішою за будь-які слова. Микола зачинив двері, усміхнувся й узяв кота на руки.
Вони пішли на кухню снідати, а потім у кімнату — дивитися телевізор. Вихідний же все-таки. Кіт лежав у нього на колінах і муркотів, як маленький трактор, і в квартирі вперше за довгий час стало по-справжньому затишно.
Потім настав понеділок. Кота так ніхто й не шукав.
І Микола вирішив, що поки не віддаватиме його господарям.
Єдине, що не давало йому спокою — це те, що сусіди можуть звинуватити його в крадіжці.
По факту він украв чуже майно. Нехай живе, нехай із благими намірами й виключно з виховною метою, але ж украв.
Микола подумки прокручував можливі сценарії: сусіди викличуть поліцію, його звинуватять у крадіжці чужого майна, доведеться все пояснювати, виправдовуватися. Його мотиви можуть не зрозуміти.
Ця думка свердлила його мозок і не давала розслабитися до кінця. Тому цілий день, перебуваючи на роботі, Микола був як на голках і постійно перевіряв телефон — чи не дзвонили йому. Але того дня не було жодного пропущеного дзвінка.
А коли Микола ввечері повертався додому — він побачив сусіда, який ішов викидати сміття.
У чорному пакеті нічого не було видно, але по обрисах усередині знаходилося щось дуже схоже на котячий лоток.
Махнувши сусідові рукою, щоб той зупинився, і підійшовши ближче, Микола ніби ненароком запитав:
— Слухай, сусіде, а я от кота вашого в під’їзді вже давно не бачив. Як він там поживає? Живий-здоровий?
— Та пропав кудись кілька днів тому. І слава Богу!
— Чому слава Богу? — Микола намагався запитати так, щоб голос звучав рівно.
— Та жінка хотіла його на дачу відвезти й там залишити. Набрид, каже, шерсть усюди, верещить ночами, вази перекидає. А там, мовляв, мишей ловитиме. Хоч якась від нього користь. А мені на дачу їхати зовсім не хочеться. По-перше, далеко. А по-друге, жінка все одно змусить щось там робити. А так кіт сам пішов, і нікуди їхати не треба. Я з такої нагоди вчора навіть два літри пива випив. Свято ж.
— А кота вам зовсім не шкода, чи що? Раптом із ним щось трапилося?
— Та чого його шкодувати? Це ж не людина. Слухай, а ти чого про нього питаєш? — сусід примружився з легкою підозрою й глянув на Миколу.
— Та так, просто запитав… — задумливо відповів Микола, після чого не попрощавшись, швидким кроком попрямував у бік під’їзду.
Усередині в Миколи все кипіло від обурення.
«На дачу, значить… Наприкінці жовтня. Привезти й залишити там кота на вірну загибель. І ані краплі жалю. Навіть раді, що «сам пішов» і звільнив їх від необхідності їхати й бруднити руки».
Він уявив собі на хвилинку цього доброго й довірливого кота, що сидить на ґанку порожнього дачного будиночка (або взагалі — під парканом) і чекає, коли за ним повернуться.
Чекає так само вірно й віддано, як він робив це під дверима в під’їзді. Для його сусідів кіт був річчю, яка то тішить, то заважає, і якщо заважає надто часто, її виносять за поріг.
Спочатку в під’їзд на кілька годин, потім на дачу назавжди.
Коли Микола піднявся на сьомий поверх і зайшов у квартиру, і побачив, що кіт вірно й віддано чекає на нього біля дверей, на душі одразу якось потеплішало.
А ще він раптом зрозумів, що все зробив правильно…
Правильно, що вкрав кота в таких безсердечних людей, які збиралися наприкінці осені відвезти його на дачу й там залишити.
Микола усміхнувся, узяв кота на руки, і вони пішли на кухню готувати вечерю.
А після вечері — лежали на дивані й дивилися телевізор.
Точніше — Микола дивився, а кіт просто був поруч. То на один бік перевернеться, то на інший. Ось кіт знову заворушився, але цього разу перевернувся на спину й довірливо підставив живіт — найуразливіше своє місце. Він зробив це не замислюючись. Бо вже не боявся.
Бо справжній дім — це не лише дах над головою і не лише миска з котячим кормом.
Справжній дім — це те місце, де тобі не потрібно заслуговувати право бути.
І де тебе люблять. Просто так. За те, що ти є.
