Знайшла у папових папірцях заповіт, у якому він залишив усе чужій жінці.
Ти знову забула піти таблетки? голос ледь чутний, наче ехо в коридорі.
Тато, скільки ще можна! голосна Зоряна кинула склянку води на нічний столик, і вона розбризкалась, наче кришталь у променях місячного світла.
Дитинко, не підвищуй голос, голова розкривається, мяко махнув рукою батько, Андрій Михайлович, і здавалося, що його рухи тягнуть за собою хвилі старих спогадів. Прийму, вже зараз.
Зараз! Щоразу ти так говориш! А потім я знаходжу їх у скрині без жодної краплі!
Старший брат Ігор, з пакетом овочевих мандарин, зайшов у кімнату.
Зоряно, не ганяй батька, сказав він, його голос лунав, як шелест листя в осінньому парку. Він старається.
Старається! Якби справді старався, давно вже був би здоровий!
Андрій Михайлович простяг руку до блистеру, його пальці здавалися тонкими гілками, що схоплюють сонце. Після інсульту пройшло півроку, та він все ще відновлювався, наче старий дуб, що росте новими листям.
Марко, не гнівися на тату, сказав Ігор, підходячи з кухні, де пахло свіжозвареною кавою і мяким хлібом. Він і так намагається.
Якщо б так старався, то й сьогодні був би в ліжку, а не тут!
Засипаючи таблетки, він відкинувся на подушку, а Зоряна поправляла йому ковдру, її обличчя залишалось під кутом, як схований вікно в тіні.
Татку, ти обіцяв сьогодні показати, де лежать документи на квартиру. Потрібно оформити довідку.
Яку довідку?
На субсидію за комунальні послуги. Я ж казала.
А, так, кивнув батько. У столі, у лівому ящику. Там синя папка.
Зоряна вийшла в коридор, де стояв старий писанковий стіл, мов він був частиною сну, і вона разом з братом вирішила навести порядок у паперах, бо вночі мрії шепочуть, що треба знати, де що сховано.
Відкривши лівий ящик, вона дістає синю папку, у якій акт на право власності, техпаспорт, старі рахунки, і серед них білий конверт з написом «Заповіт».
Серце стиснулося, немов крижане ліхтарне полумя.
Роздеруючи конверт, вона бачила кілька листів, скріплених нотаріальним штампом, і почала читати:
«Я, Воронців Андрій Михайлович, будучи в розумі та памяті твердому, заповідаю все моє майно, а саме: квартиру за адресою»
Зоряна читала далі і зупинилася:
«Коваленко Яріні Сергіївні, що проживає за адресою»
Вона перечитала рядок ще раз, потім ще. Яріна Коваленко чужа жінка, імя незнайоме.
Ігоре, кликнула вона, намагаючись, щоб голос не задрижав. Іди сюди.
Ігор вийшов з кухні з чашкою чаю, мов у його руках плетені спогади.
Що сталося?
Зоряна мовчки простягла йому заповіт. Він взяв листи, прочитав і обличчя його поблішкув.
Що це за дурниця?
Я сама не розумію. Хто така Яріна Коваленко?
Не маю уявлення.
Вони стояли в коридорі, обмінювалися поглядами, коли з кімнати донісся голос батька:
Зоряно, ти знайшла документи?
Зоряна взяла заповіт і зайшла в кімнату, а Ігор пішов за нею.
Тату, що це? вона показала папери.
Андрій Михайлович подивився на листи, і його обличчя змінилося, спочатку здивування, потім розгубленість.
Звідки це у тебе?
Лежало в столі, разом з документами на квартиру.
Це це моя особиста справа.
Особиста? голос Зоряни перетворився на крик. Тату, ти залишив квартиру якійсь чужій жінці! Ми з Ігорем вже не діти?
Дитинко, заспокойся
Не можу! Хто така Яріна Коваленко? Чому ти нам нічого не сказав?
Андрій Михайлович закрив очі.
Це складно пояснити.
Тоді спробуй! Ігор сів на край ліжка. Тату, ми маємо право знати.
Батько довго мовчав, потім важко зітхнув.
Лена Ярина Сергіївна вона моя донька.
Тиша нависла, ніби важка хмара над полем під осіннім дощем.
Твоя донька? спитала вона, її голос трясся, ніби листя під вітром. Як донька?
У мене був роман давно, ще до вашої мами. Лена народилася, коли мені було двадцять. Я довго про неї не знав.
Стоп, стоп, Ігор потер лице руками. Тобто у нас є сестра, про яку ми не знали?
Так.
І ти їй залишив квартиру?
Так.
А ми що?
Андрій Михайлович відкрив очі.
Ви дорослі, самостійні. У вас вже є свої квартири, робота. А Лена вона все життя жила важко. Її мати померла, коли їй було пятнадцять, і залишила її одну.
І ти допомагав їй? спитала Зоряна.
Так. Як міг інакше. Але не так, як хотілося.
Мама знала?
Ні. Я не хотів її ранить.
Зоряна сіла на стілець, її думки брехали, як сплячий лебідь у тумані.
Тату, ти спілкуєшся з нею? спитав Ігор.
Так. Вона іноді приходить, коли вас нема.
Як зручно, сказала Зоряна, не стримуючи сарказм. Таємна донька, таємні зустрічі.
Зоряно, я не хотів вас образити
Але образив! вона підскочила. Найгірше, що ти приховував це від нас! Ми ж сімя!
Я боявся
Чого? Що ми не зрозуміємо? Або що мама дізнається і підете?
Вона вже пішла, тихо сказав батько. Рік тому.
Так, мама померла рік тому, рак швидко і безжурно.
Тоді ти міг би сказати нам раніше, сказала вона.
Хотів. Шукав момент. Але після інсульту все розпливалося
Тату, Ігор піднявся. Будь чесним. Яна знає про заповіт?
Ні.
Ти впевнений?
Впевнений. Вона навіть не знає, що у мене є квартира. Думає, що я живу в оренді.
Зоряна поглянула на брата.
Нам треба її зустріти.
Навіщо? злякався батько.
Дізнатись правду, побачити сестру власними очима.
Зоряно, не треба
Треба, твердо відповіла вона. Дай мені її номер.
Андрій Михайлович довго вагався, та зрештою записав номер у телефон і вийшов. Ігор пішов за нею.
Ти справді хочеш з нею зустрітись? запитав він на кухні.
А ти?
Не знаю. Це все так дивно.
Ігоре, у нас сестра! Ми повинні про неї дізнатись!
А якщо вона не така, як ми думаємо?
Яка?
Можливо, обманщиця? Пришла лише за квартирою?
Зоряна задумалась, у її голові плелись хмари.
Вечором, коли Ігор пішов спати, а батько заснув, вона подзвонила.
Алло? відповів жіночий голос.
Доброго дня. Це Ярина Коваленко?
Так. Хто це?
Я Зоряна, донька Андрія Михайловича Воронцева.
Пауза.
Зоряно? голос задрижав. Ви як дізналися про мене?
Знайшла заповіт. Чи можемо зустрітись?
Я не знаю. Батько хотів, щоб ви не знали
Тепер знаємо. Зустрінемось?
Ще пауза.
Добре. Коли?
Завтра, о третій годині. Кавярня «Старе місто» на проспекті Шевченка, ви знаєте?
Знаю. Приїду.
Зоряна підняла трубку і довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Завтра вона побачить свою сестру, про яку не знала пятдесят один рік.
Ранком вона розповіла про зустріч Ігорю.
Я теж піду, сказав він.
Боїшся, що я буду грубою?
Боюсь, що вона не та, за кого себе видає.
Вони прийшли до кавярні за пятнадцять хвилин до назначеного часу, сіли за столик біля вікна, Зоряна нервово терла серветку.
О третій годині двері відчинилися, і увійшла жінка. Лет сорока пяти, невисока, в простій сірої куртці, волосся зібране в хвост, макіяж майже відсутній.
Вона озирнулася, і Зоряна зрозуміла, що це вона. Похитала рукою.
Ярина підходила до столу, видно було, що вона сильно хвилюється.
Доброго дня, сказала вона тихо.
Сідьте, Ігор підштовхнув стілець.
Ярина сіла, руки її тряслися.
Ви дуже схожі на Андрія Михайловича, сказала вона, глянувши на Зоряну. Особливо очі.
Ви теж схожі, відповіла Зоряна, розглядаючи її. На батька. Ніс, підборіддя.
Ярина кивнула.
Мама завжди казала, що я вся в батька.
Розкажіть про себе, попросив Ігор. Хочемо правди.
Ярина взяла чашку з водою, яку приніс офіціант, і зробила ковток.
Моя мати, Лада, зустрічалася з Андрієм, коли нам було по двадцять. Вона забеременіла, а він він злякнувся і пішов. Мама не шукала його. Народила мене й виховувала одна.
А далі?
Коли мені було пятнадцять, мама захворіла. Рак. Вона зрозуміла, що помре, і вирішила знайти батька. Через знайомих знайшла його, попросила подбати про мене.
Він погодився?
Так. Приїжджав, приніс гроші, їжу. Після смерті мами допоміг мені потрапити в гуртожиток технікуму, платив за навчання.
Він був одружений?
Так. На вашій мамі. У нього вже були діти. Він просив мене нікого не розповідати, бо це розірве його сімю.
І ви мовчали?
Що ще робити? Я була вдячна, що хоча б щось був.
Зоряна слухала, відчуваючи, як різні емоції борються, як буря над морем. З одного боку співчуття, з іншого обурення.
Тепер ви спілкуєтеся? запитала вона.
Так. Приходжу раз в тиждень, приношу продукти, прибираю. Андрій після інсульту слабкий, важко самостійно.
Коли саме?
По четвергам, вдень, коли вас немає.
Зоряна згадала, що в четвер вона на роботі, Ігор теж, отже Ярина дійсно приходила.
Ви знаєте про заповіт? спитала прямо.
Ярина підняла очі.
Ні. Про який заповіт?
Батько залишив вам квартиру.
Ярина побУ той момент, коли Ярина зрозуміла, що квартира це місток між їхніми душами, вона простягла руку до Зоряни, і їхні серця заблищали, мов зірки над Дніпром.
