Тепер усе буде інакше. Обіцяю…
Робочий день добігав кінця. До закриття магазину лишалося зо двадцять хвилин. У такий час покупці рідко заходили. Це не продуктовий крам, де за п’ять хвилин можна накупити всього. А техніку потрібно обирати з розумом. Вона ж немалих грошей коштує.
Ганна оглянула просторий зал магазину побутової техніки. Порожньо. Навіть консультанти пішли в комірку. Біля входу сидів лише охоронець і вдивлявся в екран ноутбука. Щось підказувало їй, що він або грає у пасьянс, або читає новини.
Ганна теж пішла до комірки, щоб подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю — щоб менше часу витрачати на вечерю. Під час роботи в торговому залі їм забороняли користуватися особистими телефонами. Начальство могло будь-коли переглянути запис з камер і покарати.
У цей момент у магазин увійшов чоловік і підійшов до стендів з планшетами. Консультантів у залі, як і раніше, не було. Охоронець вийшов із свого куточка та став біля входу, спостерігаючи за відвідувачем. Залишати посту біля дверей він не мав права. Ганна зітхнула й підійшла до чоловіка.
— Чим можу допомогти? — привітно запитала вона.
Чоловік швидко обернувся.
— Мені потрібен планшет. Отакий, — він ткнув пальцем у один із екземплярів.
Ганна забула, як дихати. Наче побачила примару, хоча так воно й було. Це був він — її втрачена любов. Вона не могла помилитися. Але як? Звідки?
Чоловік не дочекався відповіді, розвернувся й уважно подивився на неї.
— Ганно? Ганно! Невже це ти? — зрадів він несподіваній зустрічі.
— Я. А ти що тут робиш? Магазин закроється за… — Ганна глянула на наручний годинник, — п’ятнадцять хвилин.
— Я не встигну купити? — Він кинВін киннув позирком на пусті полиці, а потім з полегшенням усміхнувся: «Та нічого, прийду завтра, адже тепер я знаю, де тебе шукати».
