«Проклятий» старий дім
Ось ми й приїхали. Вивантажуйтесь! водій зупинив вантажівку біля старої деревяної огорожі та вимкнув двигун.
Кирина лагідно торкнулася плеча доньки Оксани, яка міцно спала, склавши ручки на її коліні.
Донечко, ми на місці. Прокидайся.
Заспаній Оксанці ледве вдалося розплющити очі, й вона задумливо перевела погляд на хату.
Мамо, ми тепер тут житимемо?
Так, рідна. Ходімо, треба розпакувати речі та подивитися, що й до чого.
Кира зістрибнула з високої сходинки, підхопила доньку на руки. Позаду вийшов Михайло, який приїхав на своєму «Жигулі».
Все добре?
Так. А ключі де?
Тримаєш, колишній чоловік простягнув їй вязку ключів. Документи на будинок лежать на столі. Побачиш. В суботу приїду по Оксанку, як домовлялись.
Добре.
Я допоможу розвантажити речі й поїду. Роботи ще багато.
Кира кивнула. На душі було важко, але вона знала: нічого не зміниш час рухатися вперед! Бажано, без сліз.
З Михайлом вони прожили разом пять років. Місяць тому Кира дізналася про його іншу жінку. Все серйозно він будує нову сімю…
Спочатку Кира мовби провалилась у паралельний світ, де усе здавалось сірим і холодним. Що робити? Як жити далі? Ще вчора був сильний тил та надійний чоловік, а сьогодні порожнеча. Розчарування в людях цілою хвилею накрило її. Якщо найближча людина зрадила так легко що казати про інших? У них із Михайлом усе було тихо, спокійно, майже ніколи не сварилися. Саме тому вона нічого й не помічала
Новина її збила з ніг, залишивши без сил.
Механічно вона дбала про доньку, готувала, прибирала, ходила на роботу але не могла себе зібрати на думках про майбутнє.
Квартира, де вони жили, належала батькам Михайла.
У Кири залишилася лише тітка Леся, яка жила в сусідньому райцентрі, єдина рідна душа. Часто навідувати її Кира не могла, тож найняла сусідку, яка купувала тітці продукти, ліки, допомагала по господарству. Квартиру батьків, котра перейшла їй у спадщину, Кира здавала по довготривалому договору, і гроші поділялися між нею й рахунком для тітки Лесі. Не раз Кира пропонувала тітці змінити будиночок на квартиру поближче, та та відмовлялась.
Повідомляючи про зраду, Михайло знав Кира не скандалитиме, не кричатиме. Вона замкнеться. Тому, коли приховувати вже не вдавалося (адже «добрі люди» доповіли Кірі), він приїхав додому, і, коли донька заснула, покликав Киру на кухню.
Я знаю, що ти все знаєш. Оправдовуватися не буду. Вийшло, як вийшло. У нас є дитина, треба думати, як зробити, щоб Оксана не постраждала. Як житимеш далі?
Не знаю ще Кира обіймала долонями чашку, не відриваючи погляду від стола.
Всередині вирував буревій емоцій. «Чому? За що?» ці питання крутило в голові, але на вигляд вона була спокійною. Не хотіла, щоб чоловік бачив її болю. Однак Михайло був правий треба думати про доньку.
Може, розірвати договір з орендарями?
Не треба. Я винен перед тобою й Оксаною. Тому поговорив із батьками Кира, що скажеш, якщо переїдеш?
Куди? Кира підняла на чоловіка погляд.
Мама залишила хату від діда у сусідньому містечку. Не нова, потребує ремонту, але міцна і тепла. Та й тітка Леся живе поряд, через дві вулиці. Мама хоче переоформити цю хату на тебе й Оксану. Як ти?
Відступні? Кира криво всміхнулася, але задумалася.
Напевно, це найкраще. Ходити вулицями й стикатися з Михайлом і його новою не хотілося. Усе знайоме нагадувало про біль. Гуляючи з донькою у знайомому сквері, одразу повертались спогади про щасливу сім’ю
Але нині потрібно думати про майбутнє власне й доньчине.
Що вона втрачає? Містечко, хоч і невелике, але є школа, лікарня, усе поряд. Та й єдина рідна людина поруч. Оксана ще маленька, за нею потрібне око. Вряд чи Михайло так уже з ними возитиметься. Має шукати роботу
Кира рішуче кивнула:
Я згідна.
Домовились! Михайло встав. Завтра з мамою поспілкуєшся, вона зателефонує. Я поїхав.
Виходячи, Михайло на мить затримався:
Пробач. Я не хотів, щоб усе так вийшло.
Кира нічого не сказала лише кивнула, зачинила за ним двері та, сповзши по стіні, тихо завила у рукав светра, аби не розбудити доньку.
То навіть не був плач а справжній вовчий поклик. В дитинстві Кира бачила документальний фільм про вовків і відчула: зараз вона схожа не на жінку, а на поранену вовчицю.
Ридала довго. Зі сліз, здавалося, вилилась уся злість до чоловіка, залишила порожнечу в серці. Єдина думка, що билася там, як та метелик із обпаленими крилами: треба знайти щось добре, аби наповнити цю пустку, бо інакше навіки загрузне у бездонній ямі відчаю.
Наступні тижні стали наче один довгий день переїзду, турбот й клопоту.
І ось Кира стоїть перед хиткою огорожею свого нового дому, дивиться на великий, давно занедбаний сад, за яким і будинку майже не видно. Серед яблунь видно лише дах і частинку веранди.
Оксана шарпнула мамину руку:
Мамо, чого ти стоїш? Ходімо!
Вони пройшли стежкою, обійшли стару яблуню й нарешті побачили дім.
Ні, подумала Кира, все ж таки Дім. Трішки зношений, але ще міцний, із мансардою та гарною, просторою верандою з кольоровими шибками. В обіймах осіннього саду хата виглядала затишною. Кира витягнула фотоапарат і зробила кілька кадрів. Дивлячись на нову оселю, вона раптом зрозуміла: їй тут дуже подобається, а майбутня праця з відновлення це саме те, що треба. Оксана стояла поряд, відкривши рот, а Кира мяко смикнула її за помпон на шапці:
Давай палець з рота, малеча! Дім сподобався?
Мамусю, який гарний!
Погоджуюсь! Але давай подивимось, що всередині. Вирішимо, де ти спатимеш.
Давай швидше!
Зайшли через веранду. Просторий коридор, з нього двері в кухню й кімнати. Кира оглянула усе, прикидаючи, як поставити меблі.
Будинок невеликий: кухня, дві кімнатки знизу, одна в мансарді, простора вітальня зі старим круглим столом під ошатною лампою, накритою вязаною шаллю. Було сиро, але світло хата випромінювала тепло й без опалення.
Кира! Все вивантажили, я з вантажниками розрахувався, гукнув Михайло з вітальні. Ходімо покажу, як увімкнути опалення та колонку.
Пояснив, попрощався та поїхав.
Кира пішла на кухню. Поставила чайник, дістала контейнери з їжею, щоб нагодувати доньку. Поки розігрівала печеню, знайшла коробку з миючими засобами потрібно було витерти стіл.
Кухня маленька, затишна. Два вікна виходять у сад. Біля одного стояв стіл, який Кира терла до блиску. Оксана сиділа на стільчику, обмацуючи шафки й кольорову лампу.
Раптом у вікно щось сердито гупнуло. Оксана зойкнула, Кира підняла погляд. На підвіконні сидів величезний рудий кіт.
Доброго дня! Не треба так лякати, видихнула Кира. Оксанко, дивись, який красень!
Кіт не зводив жовтих очей з Кири.
Ну, заходь уже, раз прийшов! Зараз знайдемо тобі чим поласувати.
Кіт зістрибнув із вікна та зник.
Запрошення має значення, Кира посміхнулась. Оксано, мий ручки, будемо обідати.
Обернувшись, Кира ахнула. На порозі сидів кіт.
Як ти сюди потрапив? Я ж двері зачиняла!
Кіт лише примружився, а Кира посміхнулась. Вона знайшла у контейнері шматок вареної курки, виклала на тарілку:
Пригощайся!
Кіт гордо підійшов до страви й почав їсти.
Кира перевірила двері. Усюди було замкнено, але на нижніх дверях був лаз, мабуть, зроблений спеціально для котів.
Оце гість знає як зайти!
Повернувшись, вона побачила, як Оксана вже сидить на підлозі біля кота, щось йому розповідаючи. Той слухав уважно. Кира вдруге за довгий час засміялась:
Балачки!
Донька й кіт синхронно глянули на Киру, і їй здалося, що кіт навіть потис плечима, мов дівчинка.
У двері постукали, Кира зиркнула на Оксану:
Сиди тут! і пішла відкривати.
Доброго дня! Я ваша сусідка Ганна Семенівна. Клич тітка Ганя. Ось, тримай, жінка простягнула банку молока. Від моєї корови! Пийте на здоровя!
Доброго дня! Кира трохи розгубилася від такої гостинності, але одразу згадала про ввічливість. Я Кира. Рада знайомству! Ой, ще й тепле. Дякую дуже! Проходьте, будь ласка.
Тітка Ганя рушила услід.
Кира поставила молоко, Оксана озирнулась:
Доброго дня! Мене Оксана звати.
Привіт, дитино. Я тітка Ганя.
А ви не знаєте, чий це кіт?
Ще й як знаю! Це мій розбишака! Владиславом зову. Якщо почне обїдати вас женіть геть, вдома теж має чим себе потішити. Бо, якщо ледарюватиме, й мишей ловити розучиться.
А у вас є миші? здивовано глянула Оксана.
Авжеж. І в цьому домі знайдеться парочка. Восени всі в приватних хатах заводяться. Так що
Мамо, нам потрібен Владислав! Ну, тобто, кіт!
Кира всміхнулась:
Оксано, зачекай! Побачимо. Тітко Ганю, може знаєте когось, хто погодиться підзаробити? Допомогти сад прибрати й дах поремонтувати. Самій не впоратись, чоловічі руки потрібні.
Знайдеш! Піди до дядька Павла Дмитровича. Він живе через два будинки, зелені ворота. Майстер на всі руки й ціни не дер.
Дякую! Може, випєте чаю? Правда, тільки переїхали, але є цукерки і печиво знайдеться.
Із задоволенням, усміхнулась тітка Ганя.
За чаєм вона розповідала про містечко, свою родину. Та раптом запитала:
Скажи, Кирю, як ви тут опинились?
У спадок дісталася хата, Кира стримала емоції, не хотіла ділитися особистим.
Та цей дім років двадцять стояв порожній. Молодь вже й не памятає, а старші шепочуть: дім цей лихий.
Чого це?
Та нічого особливого не було, лише люди тут довго не жили. Хто хворіти починав, у кого не клеїлося, хто втрачав рідних і їхали. Так і пішла чутка. Колись багатий купець для коханої будував, а вона через рік померла. Він продав хату, уїхав, а після жодна сім’я не затримувалась. Будинку вже майже сто років. Перебудовували, але щастя не тривало.
Кира обертала чайну ложку.
Ну, маємо, що маємо. Подивимося, як воно піде! Ми ж із Оксаною не з лякливих! Правда, доню? Нас не злякають чутки! Житимемо тут.
Минуло кілька місяців.
Кира звикла до нового місця. Оксана ходила в садок, Кира працювала у фотоательє, фотографувала святкування й заробляла гривні. Колись захоплення фотографією стало справою її життя. Вагітна Оксаною, вона закінчила курси й почала підробляти фоткала малюків, студійні портрети. Зараз це й стало її порятунком.
Поступово Кира навела лад у домі й саду. Майстра порадила тітка Ганя здоровий міцний чоловік жартома представився:
Клич Миколою Івановичем або просто Миколичем.
Вислухав побажання, взявся до праці.
Поміг вирубати хащі, зберігши багато плодових дерев та кущів тепер у Оксани були власні яблука й ягоди. Разом полагодили дах, веранду, ґанок.
Хата ожила, дихає новим життям. Вранці Кира з гурткою чаю виходила на свіжий ґанок, гладила новенькі поручні й відчувала: це її місце, затишок
Опікувалася тіткою Лесею, і щовечора з Оксаною зазирали спочатку до неї, а потім додому. Зрозуміла, що переїзд був правильним. Відпустила образу на Михайла.
Михайло часто приїздив, бачився з донькою, що частково примирило Киру з реальністю. Ну не склалося з чоловіком головне, Оксана має люблячих батька й матір, нехай не разом. Для неї це зараз головніше за все.
Тітка казала:
Правильно, Кирю! Не носи образу в серці. Навіть маленький сум, якщо його плекати, закоріниться в серці як тяжка втрата. Забувай старе! Думай про хороше, згадуй радість і дочку свою! Це головне. Лихе згадувати душу точити. Дитині твій смуток не потрібен. Вона уважна, все бачить, все запамятає. Задумайся: якою тебе вона згадає у ці часи?
Кира кивала, брала до серця.
Поступово познайомилася з усіма сусідами і якось непомітно то одна, то друга сусідка стала заглядати на чай. Молоді матері приводили дітей в Оксани зявилися друзі. Старші теж не уникали.
Так Кира затоваришувала з тіткою Марією, що жила трохи далі, й навчилася пекти хліб. Оксана була у захваті: тепер більше не примхувала варто було дати скоринку свіжого короваю, і склянка молока спорожняла миттєво Кира сміялась, витираючи доньці «молочні вуса».
А ще Кира подружилася з дідом Василем, що зявився із мискою величезної полуниці:
Сорт «Українська велетень». Як призвичаїшся покажу, як вирощувати.
Коли з Миколичем упорядковувала веранду, Кира поставила там великий стіл, відмила кольорові шибки й підлогу. В кутку улюблене крісло-гойдалка Оксани. Щовечора вона розташовувалася там з рудим нахабним Владиславом, котрий від першого дня вирішив жити на два будинки. Тепер Кира обережно виходила на ґанок: Владислав регулярно залишав упольованих мишей на сходах, виправдовуючи свою присутність, хоча й без того мав би тут місце Оксана від кота була у захваті.
Єдина сусідка, яка не сподобалася Кірі, Зінаїда. Трохи старша, навязлива та пліткарка. Спочатку Кира не збагнула, в чому справа, потім намагалася уникати розмов. Зінаїда щедро поливала брудом односельців.
Тітко Ганю, як відбитися? скаржилась Кира. Суцільний потік пліток.
Кіронько, з нею не впораєшся. Не пустиш злий язик рознесе, що не відмиєшся. Диви є в мене кішка, а у неї алергія на котів. От і забула про мій дім!
Завести б кота ще одного? задумалась Кира.
Зінаїда вже знала, що у Кири можна добре «повіщати». І, оскільки Кира не могла відмовити, дорога їй була відкрита.
Кира наливала чай, співала подумки колядки, щоб не слухати тієї. Зінаїда говорила сама з собою, відповіді не чекала.
З часом Кира помітила дивне: коли Зінаїда заходила, з нею завжди щось траплялось.
То порве спідницю об гвіздок, якого взагалі не мало бути, бо Миколич нещодавно шліфував поруччя. То промахнеться зі стільцем і трохи не гепнеться. Може, тому її візити рідшали.
Одного ранку, підрізаючи кущі, Кира почула, як Зінаїда перемовлялася з тіткою Ганею:
Не вірю я: сама, з дитиною, і щоб чоловіка не було! Дім гарний, сад чудовий хтось таки є. І чого всі до неї йдуть, а до мене ні?
Зіна, не мели. Михайло їй допомагав, платив за роботу. До того ж, Кира людина добра. От і йдуть! А місце робить людину щасливою, якщо сама вона щира.
Дім-то всі знають, проклятий…
Та не в домі річ, а в душі!
Кира посміхнулась бувають же люди!
Мама! Де ти? Оксана стояла на ґанку.
Я тут! Уже вмилась?
Ще ні! Дивись же!
Кира подивилась: стежкою з саду йшов Владислав, несучи мале руде кошеня. Дійшов до Кири, докірливо глянув. Вона підставила руки й прийняла подарунок пухнастик голосно протестував.
Дякую, Владиславе! Думаєш, треба?
Кіт муркнув, крутнув хвостом, пішов до тітки Гані. Свою місію виконав.
Ну що, Оксано, справді треба. Як назвемо?
Владиком!
Кира підняла котеня й з усмішкою:
Вітаю, Владислав Владиславович. Все, діти, до сніданку!
Оксана засміялась, відчинила двері. З дому линули тепло й затишок.
***
Так Кира зрозуміла що б не трапилося, кожна поразка може обернутися новим початком, якщо не втрачати віру у себе, не замикатися у болі, а дозволити добру знайти шлях у серце. Ми самі творимо своє щастя там, де любов і відкритість до людей перемагають навіть старі пересуди й міфи.
