У кожному дворі є та сама жінкаскаржниця, що вголос викрикує із вікна, коли під вікнами палять, бо їй «запахує» в квартирі. Вона гони́ть підлітків, що ночами на лавці шумлять, і писатиме скарги в управдому про незібране сміття. Якщо ви такої жінки не знаєте от ви й самі її не знаєте. Точніше, це я зла сусідка. Я не можу терпіти власників собак. Їхні чотирилапі «господарі» залишають «золоті» сліди в моїй клумбі з геранями та півоніями. Ще більше мене дратує, коли хтось підгодовує бездомних псів. Ці «халепи» не лише залишають купки, заливають кістки в землі, а й вночі лають так, що ще тиждень треба кроком йти, озираючись. А навесні ще й гавкають.
Той же принцип діє і щодо котячих власників у їхніх квартирах витає запах котячого туалету. Якщо коти вільно лізуть на підвіконня, це вже справжня катастрофа. Одного разу «руда потвора» зі східного підїзду вправилася на мій балкон, і я ледве не втрачав здоровя, коли вийшов крикнути на шумних дітей.
А ще я не люблю маленьких «гномиків». Я їх не розумію, їх крихкість і безлад зводять мене з розуму. Коли тітка попросила доглянути пятирічного двоюрідного братика, той за півгодини зїв усю мою кашу з котлетами, розмазав її по столу, потім знайшов мою косметичку і швидко витягнув червону помаду «Шанель». Після цього, протягом пятнадцяти хвилин, він мовчав, а потім розклав на підлозі крихітні відбитки пальців, залишивши жирні плями на шпалерах. Ввечері, коли у нього піднявся ацетон, він облив весь підїзд, а я, давши йому активоване вугілля, нарешті змогла передати його матері спокій.
Мій конфліктний характер розквітнув, коли одна бабуся біля підїзду поглянула на мене так, ніби сказала: «Ти проституція». Я відразу помстилася, запихаючи в її поштову скриньку всі листівки, які знаходила в незапертих ящиках: рекламки про віконні замки, газети про «чудозасоби», листи про магнітні браслети від гіпертонії. Протягом місяця її поштову скриньку перетворилося на купу макулатури, з якої вона не могла знайти квитанцію за електроенергію в гривнях. Я навіть підробила цю квитанцію, додавши один нуль, і відправила їй на «УкрЕнерго». Баба йшла туди, скаржилась, а я лишила її без «правди».
Коли я повернула собі частину клумби під вікном, то виявила, що найкраще в ній садити герані їх не з’їдають «закохані жлоби», а алкоголіки оминають їх через специфічний запах. Одного теплого ранку на моїй клумбі з’явився автомобіль передні колеса торкалися бордюру, а масивний бампер загрожував червоним суцвіттям калачиків. Я запитала у сусідки, бабусі Маруся, «чиє це корито?». Вона, що підкралася з ринкового походу з кормом для п’яти своїх котів, відповіла, що це «бандюк з пятого поверху», бо давно помітила власника машини, а на джипах, за її словами, їздять лише злочинці.
«А хто це? запитав я, бо всіх мешканців підїзду знаю, а жоден з них не виглядає як бандит. Вовкагопник не вважається». Баба Маруся поділилася новиною, що Марусю з квартири 43го забрали діти, бо вона слабка, ноги не слухають і астма її вбиває. Після пяти хвилин безглуздих перерахувань хвороб ми дійшли до суті у квартирі 43й живе внук бабусі, який робить там ремонт. У повітрі пахло новим скандалом, і я кинулась до ліфту, аби вказати злодію його місце. Дзвінок у двері залишився без відповіді, а автомобіль залишився на клумбі, ніби не чує, чи це дзвінок, чи ні.
Я залишила записку між дверей: «Шановний невідомий, швидко приберіть свою брудну автівку з моїх герань, інакше я не відповідаю за наслідки». На наступний день «ренджровер» залишився на місці, і я вже не могла терпіти.
«Бабо Маруся, чи був сьогодні бандюк з 43го? вигукнула я, коли підбігла до неї». «Не був, кивнула вона, приїхав на іншій машині, погуляв кілька годин і поїхав». Я спитала, чи той, хто залишив свою «коробку», не їде на своїй машині. Вона відповіла, що номер залишив «на всяк випадок», і це не бандюк, а його начальник. Питаючи, чи він «перекочував» з бандюків у начальники, бабу Марусю вразило, що «бандюки не бувають ввічливими».
Уявивши, що під’їзд стане пахнути не лише котами, а й рибою, я зрозуміла, що зростає моя ненависть. Я швидко записала номер і подзвонила:
«Алло? гучний чоловічий голос відповів з телефона».
«Ти отримав записку?», запитала я.
«Так», відповів він спокійно.
«То чому не забрав свою коробку з моїх герань?».
«Ти забула чарівне слово», сказав він, сміючись. Я просила ще раз, намагаючись зберегти мир, але він відповів: «Навіть не підумую! Мені зручно, і я не наїжджав на ваші квіти». Я заговорила про «пожаліти», а він відповів: «Сумніваюсь». Я відключила дзвінок і намагалася поглядом спалити машину, та чорний метал навіть не задимився. Я знала, що маю інші засоби в мене вже давно є «саліцил», яким завтра власник «ренджровера» шкодуватиме собі.
Наступного ранку я спостерігала з балкону, як сусід роздивлявся свою автівку, що стала плямистою після того, як я посипала її пшоном. Птахи кружляли над капотом, а в кутку стояла його висока, міцна, лисина типовий «бандюк». Я не лякалася, бо вже знала, як їх приборкати.
Вечором чиста автівка знову стояла на клумбі, залишивши на бордюрі чорні відбитки протектору ніби нові рани на моєму серці. Це був оголошений мій виклик війни.
Я повернувся в квартиру, щоб спланувати помсту, і ледве не споткнувся об кішку, що тримала в зубах рибу для 43го. «Неси рибу в 43й!», буркнув я, і мені стало ясно, що в підїзді зайдуть коти з усього району, щоб влаштувати концерт. Я підлив їх настоєм валеріани, яку ввечері розлив на коричневу обшивку дверей. Коти ганялися по підїзду, гнатися за дверима, а я, мов у бойовій казці, кидала їм «прокляття» в бік лисої голови бандюка.
Наступного ранку я піднявся, коли двері розчинилися, і виявив, що сусід Сергій, колишній «правсєк» у яскравих синіх джинсах та зеленій футболці стоїть у кухні з миючим засобом «Алоє Вера». Він, не знімаючи мокасин, мив руки, а я, розлючений, підходжу до нього з чашкою кави, яку він без дозволу випив, і сказав: «Ти пахнеш кавою». Він посміхнувся, сказавши, що це «не погано», і запропонував полагодити скрипучі дверці в шафі.
Я, хоч і була зла, вирішила спробувати перемир’я: «Давай, я обмажу дверці твоєї автівки вазеліном». Після миття він піднявся, подивився на мене і сказав, що він не візьме моїх сірників, бо це «не його справа». Я відповіла, що не підкладаю сірників у замок, а він лише сміявся.
Тоді я вийшла до балкона, де вже чекала баба Маруся з новою «подарунковою» коробкою, яку вона розкинула під двері 43го. Ми переглянули відео з камер, які Сергій встановив у підїзді, і зрозуміли, що бабу Маруся щось підсовує під виглядом допомоги. Ми обмінялись поглядами, схвильовано похитали головами.
«Я поговорю з нею», сказав Сергій, а я, вперше у житті, погодилась віддати ініціативу. Вечір пройшов у приготуванні шоколадного печива, яке я випадково розплющила в руці, коли в двері влетіла дивна сила. Я відкрила їх і зустріла людину, схожу на колишнього «правсєка» Діму, лише в ядовитосиніх джинсах і зелений футболці. Він, не знімаючи мокасин, підходив до мийки, лив у руки мийний засіб і мив їх, посміхаючись: «Ти в мене каву пахне?». Він взяв мою чашку, випив і сказав, що простить мою витівку.
Я захотіла вдарити його, та він лише мило посміхнувся, і його погляд розтопив мою злість. Я сказала: «Ти виглядаєш як відьма, а я як коза». Він відповів, що, можливо, я надто різко висловилася, і я, розчарована, підняла рахунок за майстра, який розбирав замок.
«Хто це був?», спитав Сергій, коли я підняла мокре волосся і підняла рукав. Ми зрозуміли, що третій гравець у цій грі це сама «підступна» корова, що підкидає сірники в замок.
«Пропоную перемиря», сказав Сергій, і я, схвильовано, погодилась, лише за умови, що «джип» не буде заново паркуватись на моїй клумбі навіть на півметра.
Наступного ранку бандит знову постукав у двері, ввічливо натиснув на дзвінок і, відкривши, сказав: «У тебе на килимку собача какашка, я її вже розтоптав, будь обережна». Він взяв мою чашку з кавою, підняв телефон і запитав: «Готова подивитися, хто тут безсмертний?». Ми не стояли в засаді Сергій щойно зателефонував і встановив камери у підїзді. На відео, о третій ранок, баба Маруся розкидає «подарунки» під двері 43го, і ми, переглянувши це тричі, зрозуміли, що це безглуздо.
«Поговорю з нею», сказав Сергій, і я, вперше, дала йому слово. Вечір я провела, готуючи шоколадне печиво, бо хотіла справити враження на Сергія. Він зайшов після роботи, запитав про какао, подивився на мою кухню і запропонував поправити скрипучі дверці шафи. Я погодилась, адже хотіла отримати хоча б якусь компенсацію.
Сергій розповів, що баба Маруся, бо була гучна в 40й квартирі, переплутала килимки, і тепер у підїзді стоять різні недоліки, які треба виправити. Я зрозуміла, що помсти бабі не уникнути, і почала планувати нову каверзу. Я замовила в інтернеті «саліцил», щоб наступного разу уронити бандиту «мірку» в гараж.
Ранок настав спокійний коти не виливали крику, я виспалась, заварила каву, коли раптом двері відчинилися з гучним гуркотом. Я відчинила їх і зустріла бандиту Сергія, який виглядав, наче колишній «правсоєк» Діма, лише в ядовитосиніх джинсах і зеленій футболці. Він, не знімаючи мокасин, підняв мийний засіб, мив руки і сказав: «Ти в мене каву пахне?». Він взяв мою чашку, випив і, схвильовано, сказав, що простить мені цю витівку.
Попри те, що я хотіла вдарити його, його теплий погляд розтопив мою злість. Я сказала, що він виглядає, мов відьма, а я мов коза. Він відповів, що можливо, я перебрала, і я, роздратована, підняла рахунок за майстра, який зняв замок.
Тоді ми зрозуміли, що третій учасник у нашій грі це «сірник», що залишився у замковій щілині, і треба його прибрати. Ми домовились про перемиря, лише за умови, що «джип» більше не паркуватиметься на моїх геранях.
