Було то давно.
«Не поїду!» вигукнула Олеся й міцно зачинила двері до своєї кімнати.
«І справді королева! Ще й тут умови ставить,» процедила Надія Василівна, підправляючи халат. «Сидить у мене на шиї, а ще й вимагає».
Олесі було п’ятнадцять. Її батько загинув в аварії два роки тому. Хоча батьки й були давно розлучені, мама Олесі Соломія не подолала горя: спочатку сльози, далі горілка, потім швидка. А далі тиша. Серце спинилося.
Дівчинку не віддали до дитбудинку: взяла її до себе тітка, сестра батька Ганна Степанівна, сувора, мовчазна жінка зі срібним пучком на потилиці. Вона й оформила опіку. Та через півроку Ганна збулася Олесі як чимодана без ручки: «Дівчина неслухняна, робить, що хоче, жити з нами не бажає, та й чоловік проти. А у Надьки місця вистачить».
Так Олеся й опинилася вдома у мачухи. Надія Василівна була другою дружиною її батька. Тією самою, через яку колись ридала її мама. Раніше Олеся ненавиділа її здалеку. А тепер довелося жити під одним дахом.
«Їсти будеш?» буркнула Надія, стукаючи ложкою об каструлю.
«Ні,» сухо відповіла дівчина.
«І не треба. Тільки чипсів не шукай по хаті. Не купувала».
Дім у Надії був старий, проте просторний та затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухню з меблями кольору кави, вітальню обклеїли бежевими шпалерами, навіть новий котел поставили. Але хоч у домі й було затишно, Олесі було якось холодно.
«Говоримо відверто, як є,» одного разу сказала мачуха, витримати вже не силах. «Знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Та я слово дала твоєму батькові: не вижену тебе. Ти вчитимешся, я їсти варитиму, в хаті у нас чисто живи, тільки не командуй й не зображай із себе сироту казанську. Я в житті не меду напилася».
Олеся стиснула кулаки, проте мовчала.
«У мене мама,» додала Надія, «вмерла в сім років, батько пив. З п’ятнадцяти років на трьох роботах горбатилася. А твій батько, між іншим, сам за мною літав. Тож зла за нього не тримай».
На тому й постановили.
Зі слів на слово бесіди ставали коротшими, а погляди гострішими. Відкрито вони не сварилися, проте у домі повітрі було напружено.
Якось Олеся прийшла зі школи, побачила на столі записку й отяміла:
> «Поїхала до сестри у Кам’янець-Подільський. Повернуся за тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, сама собі варь. Кіт їсть за розкладом. Н.»
Жодного «цілую», «бережися», «не сумуй». Просто кіт, картопля й розклад. Олесі навіть прикро стало.
Раптом вона відчула, як стало порожньо навколо. Телевізор вимкнений, чайник холодний, навіть пилюка не встигла осісти на підвіконні. Вперше за весь цей час їй стало лячно.
«А якщо вона не повернеться? Що мені тоді робити?» прошепотіла вона в порожнечу.
Олеся пішла у кімнату Надії, зазирнула у шафу, у скриню… І знайшла фото. От маленька Надя із кісками. От вона вже дівчина у білому халаті. А ось з її батьком. І з нею, з Олесею, ще немовлям на руках. І усмішка у Надії тоді була справжня.
Олеся сіла на краєчок ліжка й чомусь заплакала. Збололося у ній усе: і біль, і образа, і страх.
—
Дні без Надії Василівни пливли поволі, але якось особливо… вільно.
Олеся вмикала музику, їла просто з каструлі, валялася з котом на канапі. Та навіть у цій лінивій незалежності з’явилося чудне почуття ніби чогось їй не вистачає. Чи когось.
На четвертий день їй стало нудно. На п’ятий тривожно.
А на шостий Надя вже повернулася.
Олеся си
Лариса, відвернувшись, щоб Алина не побачила її вологу від сліз щоку, буркнула: «Та годі вже, дурна, вареники треба витягати, а то розмокнуть», і ця проста фраза, як затишне покривало, обгорнула їхній спільний світ.
