На золоте весілля чоловік зізнався, що ніколи мене не кохав…
Я накрила стіл, запалила свічки, поставила його улюбленого печеного курча. Все мало бути, як у кіно — півстоліття разом, золота річниця, половина життя поруч. П’ятдесят років шлюбу — це роки радощів, родинних свят, виховання дітей, відпусток, сварок і примирення. Я думала, ми пройшли через все і залишилися сильними. Я була впевнена, що ми кохаємо один одного. Принаймні я — точно.
На вечір ми домовилися залишитися самі. Діти та онуки надіслали вітання, дзвінки, теплі повідомлення, але ми хотіли просто тиші. Я хотіла відчути, що ми не просто старіємо разом, а й досі — разом.
Олег сидів навпроти мене. Він виглядав спокійним, але в його очах було щось дивне. Я подумала, що він просто зворушений. П’ятдесят років — не жарт. Я підняла келих і з усмішкою сказала:
— Олеже, дякую тобі за ці роки. Я не уявляю свого життя без тебе.
Він опустив погляд. І настала та тиша, яка одразу давить на груди. Він не відповів. Мовчав. А потім підняв очі — і в них було те, чого я ніколи раніше не бачила: глибокий сум, провини — більше, ніж болю.
— Маріє, мені треба тобі дещо сказати. Те, що я носив у собі весь цей час…
Моє серце завмерло. Я злякалася. В голові промчала тисяча думок — хвороба? Щось серйозне?
— Я мав розповісти тобі раніше. Але не наважувався. І тепер розумію — маю. Бо ти заслуговуєш на правду. Я… я ніколи тебе не кохав.
Мені здалося, що час зупинився. Повітря вилетіло з легень, руки затремтіли, очі наповнилися сльозами. Я дивилася на нього і не розуміла. Я чекала, що він от-от скаже: «Жартую». Але він не жартував.
— Що ти сказав?.. — прошепотіла я, вже відчуваючи, як по щоках котиться сльоза. — Як ти можеш? П’ятдесят років… Ми прожили п’ятдесят років разом.
— Я поважаю тебе. Ти хороша, найдобріша жінка. Але я одружився з розрахунку. Тоді це здавалося правильним. Ми були молоді, всі так робили. Я не хотів робити боляче. А потім — народилися діти, пішла рутина, йшли роки. Я просто… жив.
Він не дивився на мене. Не наважувався.
Слова, які я вважала фундаментом нашого життя, обернулися ілюзією. Усі ранкові сніданки, довгі прогулянки, зустрічі на кухні вночі — тепер здавалися частиною якоїсь чужої п’єси. Адже ми разом ховали його матір, святкували народження онуків, їздили до Карпат. Невже все це — без кохання?
— Чому ти говориш мені це зараз? — голос тремтів, але я змусила себе говорити. — Чому не десять, не двадцять років тому?
— Бо більше не можу. Мені важко брехати. А тобі — жити в брехні. Ти заслуговуєш знати. Хоч і пізно.
Я лягла в ліжко тієї ночі й довго дивилася в стелю. Він спав на дивані. А я вперше за п’ятдесят років відчувала, що не знаю, хто він. І, що гірше, — не знаю, хто я поруч із ним.
Наступні дні я уникала його. Всередині все ривалося від болю та образу. Він намагався поговорити, казав, що, попри все, я була для нього родиною, що він залишився зі мною, бо не міг піти. Що був поруч, бо не уявляв, як жити без мене.
— Маріє, ти була мені ближча за всіх, навіть без кохання. Я не міг тебе кинути, — тихо сказав він одного вечора.
Ці слова — як пластир на відкриту рану. Не лікують, але хоча трохи пом’якшують біль. Я не знаю, як тепер жити з цим знанням. Як знову сісти за один стіл. Як зустріти наступний день.
Але я знаю: ці п’ятдесят років — не лише його брехня. Це була й моя правда. Моє життя. Моє материнство. Моя любов. Нехай у відповідь було не кохання, а лише присутність. Нехай було самотність всередині — але зовні я жила, любила, будувала, вірила.
Я не впевнена, чи пробачу. Але точно не забуду. І, можливо, колись — прийму. Адже, як би це не звучало, моє життя — не його зізнання. Це мої роки. Моє серце. Моя історія.
