Скільки пам’ятаю Зіну, вона завжди робила все по своєму. Вибрала собі в женихи Володимира. Я одразу бачила з якого він тіста. Лeдap та п’яnuчka. Зіна нікого не слухала. Вийшла за нього заміж. Десять років на собі все тягла: господарство, роботу та двох синів. Володимир не буянив, але kpaв гроші на вuпuвkу.
Зіна терпіла 15 років. Вигнала чоловіка з хати. В ті часи, розлучення — ганебний вчинок. Бути самотньою, з двома дітьми на руках, сором і жах! Жінки перешіптувалися за її спиною. Мовляв, чоловіка не втримала, значить якась погана жінка. Зіна і тут ні на кого не дивилася. Самотужки ростила дітей та заробляла їм на майбутнє.
В селі прорукували Зіниним синам таку саму долю, як у батька. Багато хто в очі говорив безліч брудних слів. Жінка мовчки далі робила свою роботу. Вона працювала в продуктовому магазині, їздила у місто підробляти прибиральницею, а, коли була можливість, розклеювала оголошення.
Старший син вступив на навчання до Києву в юридичний вуз. Зіна все зароблене відсилила йому. Собі залишала копійки. Старшого сина відправила в Вінницю. Він вступив на оператора телебачення. Застати жінку вдома ніколи не виходило. Вона вічно працювала.
— Не набридло тобі в ногах своїх синів повзати? — Якось запитала Лариса. Місцева нероба та пліткарка. — Вони своє життя влаштують, а тебе покинуть! Побачиш, побачиш! Як тільки женяться, одразу про матір забудуть! Мій Вітько так і зробив!
Зіна лише посміхалася на такі вибрики. Своїх синів жінка любила. Завжди казала, що виховала їх на совість.
— Мої невістки ще дякуватимуть мені за моїх синів, а я, на старості літ, буду жити в комфорті та теплі. — Якось сказала мені Зіна.
Збулись її слова. Сини повиходили заміж. Забирали маму до себе спочатку в гості на декілька днів, а потім Зіна прийшла і каже:
— Я їду, люба моя подруго. Земельку продаю, тому бачитися будемо рідко.
— Зіно, куди? — Здивувалась я.
— Мене молодший син до себе забирає. Не подобається йому, що рідна мати в старій хатинці чахне. Бувай, люба. Нехай щастить! — Обійняла мене міцно-міцно.
Сильна жінка — моя Зінка. Як береться за щось, то до пуття доводить. Давно подруга поїхала, а Лариса постійно її згадує. Каже:
— То вона хату для виду продала! А сама в інше село перебралася, бо сини таки за неї забули! Точно вам кажу! Мій же Вітько забув про мене!
