Зимова пісня парку: новий розділ життя
Ольга Петрівна натягнула теплу кожушанку, загорнула свою крихітну онучку Софійку і вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з колясками, їхній сміх і розмови зливались із шурхотінням снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута у плед, миттєво засинала на свіжому повітрі. Ольга Петрівна поринула у спогади про свою молодість, про те, як сама виростила сина Данила. Вона настільки заглибилась у думки, що ледве розчула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Софійка, але ні – онучка мирно спала. Неподалік стояв чоловік із коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Ольгу, він благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Що мені робити?
Ольга завмерла, вражана його словами.
***
Коли Марічка та Данило одружилися, свекруха одразу поставила умову:
– Тепер ви самі по собі, за себе й відповідайте. Я тебе, сину, виростила, вивчила. Хочу пожити для себе, мені усього сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Тож із онуками не поспішайте!
– Ну й заявила твоя мама, прямо ображає, – насупилась Марічка.
– Та не переймайся, вона у мене золота, просто мене сама виховувала, – усміхнувся Данило. – Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як дівчата, мріють заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І які успіхи? – скептично поцікавилась Марічка.
– Поки що ніякі. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама так просто говорить. Куди вона подінеться – з онуками допоможе, – обійняв дружину Данило.
Жили вони поки що в Ольги Петрівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а потім – то в театр, то на зустріч із подругами. По вихідних також десь пропадала. Молоді господарювали самі.
Марічка хвилювалась, чи свекруха справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Ольга Петрівна лише усміхнулась:
– Швидко ви, ну що ж, як вирішили, так тому й бути!
Коли дізналась, що буде дівчинка, навіть зраділа:
– Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онучка!
Щоправда, спочатку Ольга у турботах про Софійку не брала участі, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Софійкою гуляють, – якось сумно сказала Марічка Данилові, не встигнувши приготувати вечерю. Софійка увесь день капризувала – різались зубки.
Данило, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона ж бабуся! Добре, хоча коляску подарувала, іноді із Софійкою грає. А от у моєї подруги Тетянки мама з роботи біжить – одразу дочку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилась Марічка.
– Ми молоді, справляємось. А мама втомлюється на роботі. І даремно твоя Тетянка так матір навантажує, – засміявся Данило. – Мама нас попереджала!
Але наступні вихідні вони все ж таки попросили Ольгу Петрівну погуляти з Софійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилась.
Ольга надягла кожушанку, тепло загорнула маля – на вулиці випав перший сніг, але сонце сяяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрусткучим доріжкам. Молоді мами й тата з колясками посміхались одне одному, а Софійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.
Ольга йшла, поринаючи у спогади. Вона виховувала Данила сама. Батьки жили в селі й не допомагали, осуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягла сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе – найдешевша їжа, аби не голодувати. Коли Данило підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Ольга до сих пір любила смачно поїсти – відлуння тих голодних років.
Раптом її вирвав із думок дитячий плач. Вона здригнулась, подумавши, що це Софійка, але онука мирно спала. Неподалік чоловік розпачливо гойдав коляску, з якої лунав ревіт. Він обернувся, побачив Ольгу й благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Я вперше з онуком гуляю, не знаю, що робити!
Ольга завмерла, не вірячи вухам. Їй полонило, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила – дитина затихла, зацмокувала.
– Дя– Дякую вам! Родичі поруч живуть, і я недалеко, але просто заплутався, – зніяковіло усміхнувся чоловік.
