Зима огорнула двір Остапа пухкою ковдрою снігу, а його вірний собака Вуйко, величезний український вівчур із розумними очима, став поводитись особливо.
Замість того, щоб лежати у просторій будці, яку Остап власноруч спорудив для нього торік улітку, Вуйко вперто влаштовувався прямо на снігу, згорнувшись клубком біля входу. З вікна Остап дивився на такого друга і в грудях раптом хололо, бо ніколи раніше Вуйко не робив подібного.
Щоранку, виходячи надвір із кухлем гарячого узвару, Остап ловив на собі напружений погляд пса. Тільки-но юнак наближався до собачої будки, Вуйко встав між ним і входом, тихо гарчав і перебивав очима: мовляв, «прошу, не заходь туди». Такої поведінки не була за всі роки їхньої дружби та що ж заховав його найкращий товариш?
Врешті Остап вирішив розгадати цю дивину. Він змусив себе вигадати планчик: заманив Вуйка на кухню ароматним шматком шкварка зі сковорідки. Поки пес, зачинившись всередині, голосно скавучав під дверима, Остап, ледь затамувавши подих, підповз до будки й тихенько заглянув всередину. Серце йому мало не зупинилося, бо у темряві він помітив…
…Там, тремтячи під старою вишиваною хусткою, кулився крихітний кошеня. Воно було брудне, змерзле, і ледь дихало, очі злипалися від втоми та холоду. Вуйко десь його пригледів, не прогнав і не залишив а навпаки, прихистив. Він ночував на снігу, щоб не налякати малого й віддано стереги вхід, ніби в будці лежав справжній скарб.
Остап затамував дихання, акуратно витягнув беззахисну крихітку до себе і притиснув до грудей. В ту ж мить Вуйко вибіг і неначе обійняв господаря плечем вже не гарчав, а тихцем підтакував, готовий допомогти.
Таки добрий ти, Вуйко… прошепотів Остап, міцніше пригортаючи кошеня. Кращий за багатьох людей.
З того дня у дворі жили вже не двоє, а троє. А стара сонячна будка знову стала домом маленьким сховком для врятованих душ.
