Тепло чужих обіймів: історія в селі
Микола поставив важкі відро з водою на лавку у сінях у бабусі Параски й уже збирався йти, та стара міцно вхопила його за рукав, мовчазно вказуючи на хату. Він слухняно зайшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Параска, не проронивши й слова, дістала з печі чавунок, кинула погляд на старі годинники на стіні, ніби натякаючи, що пора обідати, і налила в глибоку миску наваристих борщів із квашеною капустою. Додала шматок сала, цибулю та шматок житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку горилки. Її сутула спина, обв’язана вовняною хусткою, здавалася тендітною, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Микола, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — дякую. Поклявся я, бабо Параско, більше ні краплини в рот не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Наталку приревнував, у клубі такий галас влаштував — сам не тямлю, як не опинився за ґратами. За поламані стільці довелося викласти чималу суму. Мати сказала, у тебе спину ломить, от я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще яку роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присідаю, одразу мені справу видумує, ніби з пальця висмоктує.
Микола реготав із власної жартки, але тут же поперхнувся борщем. Параска, не розгубившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, наче цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько примруживши око, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш? Спина випростовується чи дугою лежиш?
Параска подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мелькнула усмішка, й махнула рукою, ніби відмахувалася від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красунею була! — продовжував Микола, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки над чолом, а очі — наче зорі вночі. Моя Наталка теж красеня немерена! Давай я тобі її якості перерахую, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: гарна, струнка, скромна, добра, працьовита, охайна, бережлива, співає, як соловейко, танцює — залюбки, не жадібна, заміжньою не була, не п’є, не палить, по чужих подвір’ях не блукає. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Микола помітив, як очі Параски засяяли сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лише тепло в очах.
— Які в тебе очі, бабусю, ясні, живі, не по літах! — захоплювався він. — Наталку знаєш?
Параска розвела руками й знизала плечима, немов кажучи: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Микола. — Ви батьків слухалися, боялися не послухатись. А ми? Трохи щось не по-нашому — рот до вух і вперед, у саме пекло. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля зіграти, дітей повно народити. Наталка в мене — ого, яка! Я ж ветеринар, за наукою кажу: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Микола наївся досита, від печі його розслабило. Попри біль у спині, у Параски в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадав у вічі величезний ліжко з пуховою периною, горами подушок та мереживним підзором. Микола зажурено промовив:
— Ось би мені таке ліжко на першу весільну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині зваришся, як яйце, й про всі справи забудеш.
Він засміявся і додав:
— Наталка скоро закінчить навчання, повернеться в село, і підуть весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як файно: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама іноді батька худобою називає. Та що там, ми всі часом не кращі за худобу. Чула, як Ванька мотоцикл у Юрка вкрав і у ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіножаті курив, ледь хату не спалив. Теж молодець!
Але найпідліший — це Дмитро. Зустрічався з Оленою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Олена мало з розуму не з’їхала, думали, накладе на себе руки. А вчора йде, усміхається, живіт наперед, каже — хлопчик буде, Бог на щастя дав. Ось я думаю: як цей Дмитро повз її хати ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталку ніколи не кину! Дивлюся на неї — і так хочеться обняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали одним цілим. Та вона дівчина сувора, до весілля — ні-ні. Це весілля, як межа, і тягти її через неї яне стану.
