Ой, дитята мої слухайте, розповім вам, як буває, коли доліню виносить тебе з рідного дому, та ще й так, що опиняєшся серед чужих стін не від щастя, а від безвиході.
Колись я й сама гадала, що родина це підпірка. Що чоловік буде опорою, що в хаті буде тепло не лише від печі, а й від душі. Та вийшло ось так.
Жила у нас Оксана, дівчина працьовита, як мурашка. І на роботу бігала, і хату прибирала, і вечерю варила, і за комуналку розраховувалася. А її чоловік, Тарас, цілими днями лежав на лежанці, забавляючись своїми іграми. Бувало, працював, а потім заявив, що начальник гнобитель, колектив нікчемний, та й звільнився. Обіцяв, що незабаром знайде краще місце, але вже вісім місяців те «незабаром» тягнеться, як дощовий серпень.
А ще у них у хаті жила його матір, Ганна Іванівна. Ох, язик у неї гостріший за косу. Що б Оксана не зварила усе не те: то каша пересолена, то молоко не те, то борщ несмачний, то вареники розлізлися. І завжди свого синочка пестила: «Ти ж, Тарасику, не бери абияку роботу, ти в нас розумний, університетський!»
А Оксана тягла все на собі. І гроші заробить, і вечерю поставить, і посуд перемиє. Навіть чай з медом приносила у кімнату, бо їм ліниво було з дивану встати.
Скільки разів вона благала чоловіка хоч якусь тимчасову роботу взяти він у відповідь: «Не хочу дрібязками займатися, шукаю щось гідне». А мати йому піддакує: «Не тисни на хлопця, він і так мучиться».
Ви думаєте, хтось її почув? Та де там! У них своя правда була: вона працює отже, вистачає. А те, що вона з ніг валиться, то дрібниці.
Я й сама колись так жила Памятаю, як тягла все на своїх плечах, а вдячності нікчемно. Спочатку думаєш ось-ось щось зміниться, потім що потерпиш заради роду. А згодом розумієш: терпиш заради тих, хто тебе й не вартий.
Кажуть, я сама винувата, що опинилася у будинку для літніх. Може, і так. Бо не пішла раніше, коли ще сили були, не сказала «годі». А трималась, доки вже й духу не залишилося.
Ось і Оксана тоді зібрала торбину та й пішла. Не знаю, куди саме, але знаю, чому. Бо втомилася бути і кухарем, і службавкою, і годувальницею, і ще й «недостатньою» для тих, кому віддавала останнє.
Отак, дітки мої Шануйте себе. Бо якщо ви себе не вбережете ніхто за вас цього не зробить.
