— Мамо, де мої м’які іграшки? — Світлана швидко оглянула кімнату, яка за ранок перетворилася з затишного гніздечка на якусь стерильну палату. — А на полиці стояли фігурки з Кіндеру, теж не бачу!
— Світко, я їх віддала тітці Зіні. У неї онучечка така миленька, просто серце розтане. Тітка Зіна казала, що її Оленька цілий ранок не відходить від пакету з твоїми іграшками, — почувся з кухні мамин голос.
— Що? Це жарт? Мам, це ж мої речі! Мої іграшки! — із сльозами на очах Світлана залетіла на кухню, ледве не переходячи на крик.
— Господи, доросла дівчина, а реве через якісь дрібнички. Я віддала їх тітці Зіні, нехай хоч хтось ними тішиться. А твої так стояли та пил збирали. Невже в сімнадцять років ти ще гратимешся? І годі плакати, наче я цілу кімнату комусь подарувала!
— Та я й не здивуюсь, якщо так і буде! Прийду — а мене вже виселили заради якоїсь онучки чи доньки твоєї подруги! — у гніві вигукнула Світлана і швидко попрямувала до дверей.
Так завжди. З п’ятнадцяти років Світлана підробляла, щоб не просити в мами зайвих грошей на одяг чи косметику. І як тільки вона на першу зарплатню купила светр і джинси, мама одразу влаштувала ревізію в її шафі й витягла звідти цілий пакет «непотрібних» речей.
— Тепер ти заробляєш, а у сусідки з третього поверху донька підростає. Сама ж бачила, як вони живуть. Тобі що, шкода? — докірливо зауважила мама, коли Світлана годинами шукала улюблену футболку.
— Мамо, ну так не можна! Це. Мої. Речі! Ти могла б хоча б спитати!
— Я тобі нічого не винна, а от ти, невдячна, не маєш права мені вказувати! Я тобі все це на свої кровні купувала, — парирувала мама.
«Невже вона не розуміє?» — обурювалася Світлана, сидячи біля наполовину спорожнілої шафи. «Я можна просто взяти й віддати речі стороннім людям?»
Наступного разу, повернувшись із школи, вона побачила пусту книжкову полицю. Серія, яку збирала з четвертого класу, зникла.
— Мамо, мені їх бабуся дарувала. Не ти купувала! Навіщо ти так робиш? — знову в сльозах допитувалася дівчина.
— Ти їх та й не читаєш, яка різниця. Тільки пил збирають. Та й книжки дитячі, ти вже велика, тобі вони навіщо? Все одно б на дачу відвезли та в печі спалили, — знову розводила руками мама.
— Та яка різниця, чи читаю, чи ні! Це мої речі! Дзвони своїй подрузі й повертай.
— Ти з глузду з’їхала? Ганьба. Нікому я дзвонити не буду. Не розумію, як я тебе таку виростила. Жадібна й дріб’язкова, як твій батько. Той мене за кожну шкарпетку лаяв, і ти така сама.
Того дня мама так і не сказала, кому віддала книжки. Відтоді Світлана купувала лише необхідне, а від подарунків мами відмовлялася, щоб не чути докорів. Частину журналів і книг, які ще не роздали, відвезла бабусі на зберігання. Куплені речі тепер клала лише на свою полицю, постійно нагадуючи мамі: «Це не чіпати!». Мама ображалася й довго не розмовляла. «Докатилися — речі рахуємо. Скоро що, продукти кожен окремо купуватимемо?» — кидала вона й замикалася.
Останньою краплею стала зникнення улюблених іграшок. Прийшовши додому й побачивши, що мама все віддала тітці Зіні, Світлана вибухнула. Вона знала, де живе мамина подруга, і, незважаючи на «ганьбу», побігла повертати своє. «Нехай думають, що хочуть. Не дозволю роздавати мої речі», — була готова Світлана сваритися з усім світом, але відстояти своє.
— Світко! Куди?! — гукала мама. — Не смій іти до Зіни й ганьбити мене!
Але дівчина вже не чула. Їй було все одно. Для когось це просто іграшки, а для неї — цілий світ.
Вона постукала у двері. Їй відчинила жінка років шістдесяти. Тітка Зіна була старою знайомою родини. Колись вона допомогла мамі влаштуватися після розлучення з батьком, а іноді вечорами сиділа з маленькою Світкою.
— Світонько, вітаю! Що трапилося? — занепокоєно запитала Зіна.
— Добрий день… Ні-ні, усе гаразд… Точніше, ні, — запнулася дівчина на порозі, відчуваючи, як від сорому й провини її обливає липким потом. Від рішучості не залишилося й сліду. А раптом вона не права? Може, варто змиритися?
— Не стій у дверях. Заходь, розкажеш спокійно, — запросила тітка Зіна.
Світлана зайшла й, не роззуваючись, сіла на пуфик біля входу.
— Тіто Зіно… Мама вам сьогодні передала пакет із іграшками…
— Ой, так, дуже дякую! Оленка просто не відходить від них. Я тобі якраз хотіла щось дати на подяку, думала, мама сама зайде. Але раз ти тут, зараз принесу, — Зіна обернулася, але Світлана перебила:
— Тіто Зіно, почекайте… Мені страшенно соромно, але я б хотіла попросити… повернути іграшки.
Тітка Зіна подивилася на неї— Ото ж, Оленка вже ними грається… Але якщо вони тобі такі важливі, давай разом підемо до неї та виберемо те, що ти хочеш забрати, а решту залишимо малечі — я пам’ятаю, як радісно було мені в дитинстві отримувати чиїсь іграшки, — тітка Зіна посміхнулась, і Світлані стало легше.
