**Щоденник Маріни**
Життя справді повне несподіванок. Чотири роки у шлюбі і все. Чоловік пішов, лишивши мене з донечкою. Після того ми його більше не бачили. Навіть за ті чотири роки він майже не бував вдома весь час десь пропадав з друзями.
Я звикла до самотності. Працювала на двох роботах, старалася для Оленки. Вона добре вчилася, і я навіть не помітила, як вона виросла та вийшла заміж.
Мамо, їду до Києва, вступатиму на заочне та працюватиму. Тобі буде легше, сказала вона впевнено й поїхала.
Оленка всього досягла сама. Весілля було у Львові. Я поїхала на свято залишилася задоволена. Зять сподобався, дочка щаслива, гуляли весело. Далі в мене все йшло добре, але все частіше накатувала туга.
Як же швидко моя Оленка випорхнула з гнізда Вже й онук є, але вони далеко. Дім спорожнів, і наче сенс життя зник. Поки працювала ще якось, але звільнили, стало нудно. Тепер шукати нову роботу
Мені відмовляли, коли чули мій вік. Оленка дзвонила, а я скаржилася:
Так, доцю, хто ж візьме на роботу стару?
Мам, та яка ти стара? Ти ж у мене красуня! Знаєш що? Знайди собі чоловіка. Життя зміниться.
Що? Які чоловіки? У молодості не цікавилась, а тепер тим більше.
Ну, тоді полюби саму себе. Не занурюйся в самотність. Жити ще довго!
Я справді задумалася. Время минало, я вишивала, навіть записалася на танці так, як колись радила подруга з дитинства, Наталка. Знайшла в собі нові кольори. Але додому поверталася сама.
Завжди хотіла кота, але через алергію Оленки не рішалася. Та ось одного разу на килимку біля дверей зявився кошеня рудий, як осіннє листя. Я його годувала, а він залишився. Назвала Боня. Тепер це справжній аристократ ходить за мною, муркоче, і я радію.
Але одного дощового вечора все змінилося. Дворничиха стукнула у вікно:
Маріно, біля твоїх дверей хтось лежить!
Я відчинила на килимку був чоловік. Брудний, замерзлий. Виглядав знедоленим. Якби не Боня, можливо, не пустила б. Але впустила.
Він нічого не памятав. Вимився, переодягнувся, поїв. Виявився приємним, хоча й загубленим. Наступного ранку він сам приготував сирники такі смачні, що я аж здивувалася.
Я не памятаю, як вас звати, але руки самі роблять, сказав він.
У поліції виявилося його звали Андрій. Бізнесмен із Харкова, його побили, обікрали. Він довго лікувався, а потім зник.
А через три місяці перед Новими роками він зявився з квітами.
На килимок не ліг, але дуже сумував, сказав і обняв.
Виявилося, у нього була колишня дружина, яка його підставила. Тепер він вільний.
Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Якщо відмовиш знову поселюся на твоєму килиму.
Я не могла повірити. Життя справді дарує дива там, де їх не чекаєш. І найкращі подарунки під наші двері.
