Життя під гнітом тирана
Коли доля зігнула нас з чоловіком у дугу, довелося переїхати до його батька у малесеньке містечко біля Чернігова. Здавалося, це тимчасово, але вже за кілька місяців я зрозуміла — року під одним дахом із цим чоловіком я не переживу. Відчувала себе ніби кріпачкою у домі жорстокого пана, і тепер, навіть якщо нам немає що їсти, я ніколи не повернуся до свого свікра. Його ставлення до мене знищило останню надію на мир.
Батьки мого чоловіка розлучились давно. Його виховував батько, Василь Іванович, а мати давно створила нову сім’ю і майже не з’являлася. Можливо, тому свікор ставився до жінок із зневагою. При першій зустрічі він здався мені просто похмурим дідом, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що він сам виростив мого чоловіка, я намагалася знайти до нього підхід. Даремно.
У нас із чоловіком не було власного житла. Ми орендували кімнату у Чернігові, копили на власне, але я завагітніла, і всі плани розсипались. Грошей ледь вистачало, а пологи вже були не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Василя Івановича. Але вже через кілька днів я пожалкувала про це рішення, ніби відчувала, у який пекельний колір перефарбується моє життя.
Я ніколи не знала такої кількості роботи по дому. Прибирання, варіння, прасування — все це впало на мене, ніби я була не вагітною, а безправною покоївкою. На восьмому місяці я ледь пересувалася, живіт тягнув, спина боліла, але відпочивати мені не дозволяли. Я й далі ходила на роботу, щоб заробити хоч щось перед декретом, а вдома чекали нескінченні доручення.
— Що розляглася, як пані? — гарчав Василь Іванович, якщо я наважувалася присісти на диван чи прилягти, коли ставало нестерпно. — Вагітність — це не хвороба! Ніхто за тебе мітлою махати не буде!
І я, стиснувши зуби, знову брала швабру, витирала пил, мила вікна, чистила кути, де роками ніхто не прибрав. Свікор був безжальним. Він причеплявся до кожної дрібниці, вигадуючи нові завдання, доки я не падала від втоми. І робив це тільки тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його люті, але це не допомагало.
— Я з роботи прийшов, а ти де шльондралася? — кричав він, якщо вечеря не була готова до його повернення. — Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі гуляє!
Його слова, ніжі ножі, різали душу. Він принижував мене за кожним зручним випадком, а я мовчала, не бажаючи скаржитися чоловікові. Олег і без того надривався на двох роботах, щоб забезпечити нас. Я намагалася сама впоратися з батьком чоловіка, сподіваючись, що він звикне до мене. Але його претензії зростали, як сніжна лавина. То борщ недосолений, то тарілка погано вимита, то я не так постелила ліжко. Іноді його причіпки були настільки абсурдними, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені довелося мити підлогу двічі на день, прасувати не тільки наші речі, а й його сорочки, ніби я була зобов’язана йому служити.
— Чому я маю прасувати, коли в хаті жінка є? — ревів він. — Якщо мій син узяв таку невміху, нехай розлучається! Лежить цілими днями, ледащиця!
Живучи з Василем Івановичем, я зрозуміла, чому його дружина втекла від нього, ледь народивши сина. Жити під одним дахом із цим чоловіком було вище людських сил. Я почала захоплюватися тією жінкою, яка витримала його хоча б кілька років. Вона була справжньою героїнею. Та одного дня мій ліміт терпіння закінчився.
Я стояла на кухні, скребла каструлю, коли свікор увійшов і почав чергову лекцію про те, як я «все роблю неправильно». Його голос, сповнений зневаги, став останньою краплею. Я з грюком кинула каструлю в мийку, витерла руки і, не сказавши ні слова, пішла збирати речі. Краще жити в злиднях, ніж дозволити цьому тирану знищити мої нерви та здоров’я. Я думала не тільки про себе, а й про дитину, якій не потрібні скандали й приниження.
— Котись, куди хочеш! — кричав він мені вслід, сиплючи вигадливими лайками.
У цей момент повернувся Олег. Побачивши, в якому я стані, він ледве втримався, щоб не кинутися на батька. Я встигла відвести його, і вже наступного дня ми зняли крихітну кімнатку. Відтоді Олег не спілкується з батьком. Василь Іванович прислав йому кілька злих повідомлень, звинувачуючи, що син «продав рідну кров за якусь бабу». Після цього Олег остаточно обірвав з ним зв’язок.
Я досі не розумію, як у такого чоловіка міг вирости добрий і турботливий син. Може, свікор огрубів від самотності або ревнощів, але розбиратися в цьому у мене немає ні сил, ні бажання. Ми більше не спілкуємося, і я сподіваюся, що так буде завжди.
