Життя мене не жаліло. Батьки пішли з дому на декілька днів, а мені жаxлиBо хотілося їсти, навіть не знаю, що було б, аби не Тетяна

Не знаю чому, але життя мене не любило, а тим паче ніколи не жаліло. Батьків моїх зразковими теж назвати тяжко. З самого маленького віку за мною ще хоч якось дивилась мама, далі їй набридло, я був зайнятий сам собою. Часом, коли приходила в гості бабуся, в мене видавались чудові дні. Ми ходили до парку, на атракціони. Годували каченят в озері і їли багато солодкої вати. Коли бабусі не стало, моє життя остаточно втратило всі барви. Мама з татом nи ли, часом забуваючи, чи був мені хоч щось поїсти, йшли на декілька днів з дому. Я часто просив їх залишитись, не залишати мене. Батьки ніби не бачили, та не чули мене. З часом зрозумів, що кожна людина робить свій вибір. Тут я був безсильним, вони зробили свій вибір.

Бувши ще маленьким хлопчиком, я вже знав, що таке заробляти на життя. Спершу чекав у дворі на машини, та пропонував помити вікна, чи навіть всю машину. Охочих було багато. Я був щасливим, адже міг купити собі поїсти. Так пройшов цілий рік. Коли мені виповнилось шість років, у батьків настав момент просвітління. Вони знову влаштувались на роботу, перестали пити. Зібрали мене до школи, купили шкільну форму та багато зошитів. На деякий час ми стали цілком нормальною родиною. Щастя продовжувалось десь пів року, а далі знову по старому сценарію.

На цей раз я влаштувався до кафетерію, роздавати листівки. Дитині мого віку багато ж не доручиш. Інколи, коли я раніше закінчував з листівками, йшов на кухню та мив там посуд. Власницею кафетерію була жінка в літах. Вона сама зустріла мене у дворику, біля будинку, та запропонувала працювати в неї. Тетяна Миколаївна, так її звали, не мала дітей, чоловік п0мер ще молодим, а вона так й не вийшла більше заміж. До мене вона ставилась, як до рідного сина. Допомагала вчити уроки після школи. Завжди повторювала

-Листівки почекають, а от ти маєш вкласти собі в голову якнайбільше знань. Тобі їх за плечима не носити.

З віком зрозумів її слова. Вона платила мені більше, ніж я міг розраховувати. Часто давала з собою їжу. Так й минали роки. Коли я закінчував школу, на мій випускний прийшла Тетяна. Я сприймав її вже як за рідну. Та й не тільки я. Навіть вчителі спілкувались з нею, як з моєю матір’ю. Мені інколи ставало дуже гірко через це. Коли ми стояли на лінійці, до однокласників підходили їхні батьки, вітали та обіймали. Я не зміг втриматись, та просто пішов звідти. Мене знайшла Тетяна. Тоді вона мені сказала слова, які дали мені наснаги на все життя.

-Сашко, я знаю тебе з дитинства. Ти став мені мов рідний. Ти дуже сильний хлопець. Напевно, найсильніший, з усіх мені знайомих. На жаль, доля дала тобі таку нелегку долю. Але ми не отримуємо на своєму шляху того, чого не зможемо пережити. Ти маєш приклад того, як жити не можна. Тож коли настане створювати свою родину, не забувай все те, що пережив сам. Дай своїм дітям та дружині все, чого не мав ти. Щастя можна не тільки отримати від когось, але й створити самому. А головне не забувай, щоб не сталося, я завжди поруч.

Я обійняв Тетяну. Вона мені здавалась такою близькою та рідною. Напевно, аби тоді ми не зустрілись, аби всі роки вона мене не направляла, я б закінчив, так само як мої батьки. Опустивши руки й жаліючись на долю.

-Дякую…Ви змінили моє життя…Навіть й не знаю, ким би я став без вас.

Оцініть статтю
Джерело
Життя мене не жаліло. Батьки пішли з дому на декілька днів, а мені жаxлиBо хотілося їсти, навіть не знаю, що було б, аби не Тетяна