Цього вечора в нашій квартирі у Львові було звичайно, як і завжди: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився телевізор, а наш син Василь готувався до іспитів. Та цей вечір змінив усе. Розмова про поїздку до моїх батьків переросла в скандал, який став останньою краплею. Моє життя з Богданом, повне його гніву та байдужості, розсипалося, але доля несподівано подарувала мені новий шанс на щастя. Тепер я стою на порозі нового життя, і моє серце б’ється від страху та надії.
Я увійшла у вітальню, нервово покручуючи край фартука. Богдан, як завжди, лежав на дивані, втупившись у екран.
— Богдане, мама телефонувала, — наважилася я. — Тато захворів, треба їхати до них у село. Допомогти з господарством, із сіном…
Він підскочив, кинувши пульт на підлогу. Його обличчя почервоніло від лютості.
— Мені байдуже на сіно твоїх батьків! — заревів він. — Через тиждень їдемо до моєї матері, і точка!
— Я не можу відмовити батькам, — тихо відповіла я. — Піду сама, а потім до твоєї мами.
Він аж задихнувся від обурення, не знайшовши слів. Я мовчки повернулася і пішла у спальню, але всередині мене кипіло. А вранці сталося те, що перевернуло моє життя.
У молодості я, наївна і добра, закохалася в Богдана. Ми познайомилися на вечірці в університеті: я вчилася на вчительку, а він — на інженера. Його різкий характер тоді здавався мені виявом сили, а я, закохана, вміла заспокоювати його спалахи. Подруги попереджали: «Оксанко, він грубий, йому все не так, подумай!» Але я не слухала, вірячи, що моя любов змінить його. Після весілля ми оселилися у Львові, народився Василь, і перші роки були майже щасливими. Але з кожним роком Богдан ставав усе більш нестерпним.
Я працювала вчителькою початкових класів, обожнювала своїх учнів, а вони любили свою Оксану Миколаївну. Богдан же, інженер на заводі, постійно скаржився на роботу. «Мене не цінують, Оксано, — казав він. — Я пропоную ідеї, а вони сміються!» Я намагалася його заспокоїти, але він лише злився: «І ти туди ж? Сиди зі своїми дітьми у школі, там багато розуму не треба!» Його слова боліли, але я мовчала, щоб не розпалювати сварки.
Потім його звільнили. Він знайшов іншу роботу, але через рік історія повторилася — сварки з колегами, звільнення. Вдома він став невиносимим: кричав на мене, дорікав, що я його не підтримую. Я терпіла заради Василя, не хотіла, щоб син ріс без батька. Але любов давно згасла, і я зрозуміла, що помилялася, прийнявши закоханість за справжнє почуття. Богдан любив лише себе і не терпів критики.
Наш син підріс, і одного разу після чергової сварки він сказав: «Мамо, навіщо ти його терпиш? Давно треба піти.» Я здивувалася, що Василь усе бачить. «Сину, я не хотіла, щоб ти ріс без батька», — відповіла я. Але він заперечив: «Мамо, він несправедливий до тебе, да й мене майже не помічає.» Ці слова змусили мене задуматися.
Той злополучний вечір почався з мого дзвінка батькам. Дізнавшись, що тато хворий, я вирішила їхати. Богдан вибухнув, його гнів обрушився на мене, як буря. Вранці, поки я збирала речі, він увірвався у кімнату, кричав, ображав. Я плакала, але не відступила. Коли він вийшов, грюкнувши дверима, я зібрала сумку, викликала таксі та поїхала до батьків. Мамі я розповіла все, благаючи не казати татові — він і так слабкий.
— Оксано, це не життя, — промовила мат— Лікар сказав, що я одужаю, але без тебе мені не вижити, — прошепотів Ігор, тримаючи мою руку.
