Мені п’ятдесят шість, і я щаслива саме в такому стані. Після розлучення з чоловіком я зрозуміла: моя гармонія — найцінніше. Останнім часом я живу з коханим, і нам добре разом, але в шлюб ми не вступали — не хочемо заплутуватися у спадкових справах. Ми оселилися в його будинку за містом, а моя київська квартира залишилася за мною. Вона затишна, з моїми речами, улюбленим диваном, книгою рецептів та запахом кави зранку. Інколи я повертаюся туди, коли потрібно бувати у місті через роботу. Але більшість часу проводжу на природі, у тиші.
У мене є син — Олесь, 23 роки. Він мешкає в моїй квартирі в Києві. Я не беру з нього оренди, сама плачу за комуналку — не хочу обтяжувати його, поки він стає на ноги. Він працює, старанний, наче. Але, як виявилося, мої сподівання — одне, а його вчинки — зовсім інше.
Цієї весни я майже не бувала у місті. Працювала дистанційно, спілкувалася з клієнтами онлайн. Було спокійно. А потім раптом викликали в офіс — терміново підписати документи. Я не попередила сина про приїзд — подумала, що просто переночую, вранці все оформлю й повернуся в село.
Та коли відчинила двері своєї оселі, на порозі мене зустріло… незнайоме обличчя. Дівчина у моєму халаті, з рушником на волоссі, щойно вийшла з ванної. Ми здивовано подивилися одна на одну.
— Хто ти і що тут робиш? — спитала я, намагаючись не кричати.
Вона заніяковіла, почала щось бурмотіти про Олеся, про те, що він «дозволив». Виявилося, мій син поселив сюди свою дівчину, поки я «все одно на селі». Навіть не спитав. Вирішив, що якщо мами немає — можна влаштовувати тут своє щастя.
А мої речі — скрізь. Мій одяг, документи, книги, косметика. І це нікого не бентежило. Дівчина почувала себе господинею: сушила волосся феном, гуркотіла каструлями, діставала щось із холодильника, навіть чаю не запропонувала. Я стояла у передпокої й відчувала, немов мене витіснили з власного життя.
Я сіла на кухні й чекала на Олеся.
Коли він прийшов, я не влаштовувала скандалу. Просто сказала:
— Сину, я не буду читати тобі нотацій. Але знай: невісток у своєму домі я не терплю. Хочеш будувати сім’ю? Радісно. Але роби це у своєму просторі. Збирай речі та переїжджай. Де житимете — тепер не моя справа.
Він спробував заперечити:
— Та ж, мамо, ти ж тут не живеш! Ти сама казала, що квартира буде наша — моя й Оленки!
— Після моєї смерті — буде, — відповіла я. — А поки я жива — це мій дім. Хочу мати можливість зайти сюди, коли забажаю, без зустрічі з чужими людьми. І вже точно не хочу підлаштовуватися під чиїсь стосунки.
Олесь пішов. З дівчиною. Зняли помешкання. Образився. Не дзвонить. А та дівчина, кажуть, тепер обурюється, що в мене «важкий характер» і що я «зруйнувала їхній затишок». А мені смішно. Я ніколи не жила зі свекрухою і не збираюся ставати тією, у кого в домі порядкує чужа жінка.
Так, я люблю свого сина. Але любов — це не безмежне терпіння. Мій дім — моя фортеця. Я занадто довго йшла до цього, занадто багато перенесла, щоб тепер віддавати свій останній куток тим, хто вважає, що йому «належить».
Нехай вчаться жити самостійно. Нехай платять за оренду, розраховують бюджет, миють посуд, прають і сплачують рахунки. Ось це й є доросле життя. А я… я хочу тиші, хочу приходити у свій дім і знати, що не доведеться ділити ванну кімнату з чиєюсь білизною чи чути, як на моїй кухні мене обговорюють за спиною.
Мені не соромно, що я обрала себе. Я заслужила право на спокій. І не хочу у своєму домі ані невісток, ані зятів.
