— Скільки вам років? — пластичний хірург Ігор Васильович Лисенко вп’явся поглядом у гарне обличчя Олени.
Вона зморгнула, посміхнулася й відвела очі, потім знову подивилася на нього. Скільки він уже бачив таких жіночих хитрісток, ніжних поглядів і кокетства у своєму кабінеті. Щойно він запитував про вік, жінки миттєво згадували, що перед ними — чоловік, ще молодий та привабливий. Олена не стала винятком.
— А скільки б ви мені дали? — грайливо запитала вона.
Він суворо подивився на неї.
— Двадцять дев’ять, — не кліпнувши оком, збрехала Олена.
Якось так виходило, що тридцятирічний рубіж лякав жінок.
— Тридцять дев’ять, якщо бути точним, — беземоційно підправив її Лисенко, зі співчуття знісши років із два.
— Вас не обдуриш, лікарю, — сказала Олена, оцінивши його такт.
— Навіщо ж ви намагаєтеся мене обдурити? Я лікар, а не потенційний наречений. Мені ваш вік потрібен зовсім для іншого. Якби вам справді було двадцять дев’ять, навряд чи ви б прийшли до мене. Ви чудово виглядаєте для свого віку. Я б навіть сказав — прекрасно. Багато жінок вам позаздрили б.
— Ви страшна людина. Бачите нас наскрізь, як рентген, — Олена знову жеманничала.
— Це моя робота та досвід.
— Вашій дружині пощастило. Ви розумієте жінок.
Лисенко хотів сказати, що ще не одружений, але передумав.
— То навіщо ви прийшли до мене? Ви чудово виглядаєте і не потребуєте пластики. Поки що.
Від компліменту очі Олени спалахнули зацікавленістю.
— А якою ціною мені це вдається, не хочете запитати? Так, у мене заможний чоловік. Мені доступні найсучасніші косметологічні процедури та засоби, які, до речі, коштують чимало. Але я втомилася годинами тренуватися у спортзалі, потім лежати на столі у косметолога з масками та чудодійними засобами. Я не живу, а намагаюся зупинити час, молодість. Я втомилася, — повторила вона.
— Тож відпустіть час. Нехай іде, як іде. У кожному віці є свої переваги. Не потрібно намагатися виглядати краще та молодше, ніж ви є. — Лисенко подарував їй одну зі своїх сяючих усмішок.
— Вам легко говорити. Ви чоловік. Вам не потрібно боротися з віком, рахувати зранку зморшки, калорії та сидіти на вічних дієтах. І все заради фігури та кольору обличчя. А хто нас підштовхує до таких жертв?
— І хто? — підіграв їй Лисенко.
Йому подобалася Олена. Вона була щирою, гарною, жвавою. З нею було легко.
— Під ніж нас підштовхують ви, чоловіки. Так-так. Ви почуваєтеся впевненішими, якщо поруч молода й гарна жінка. Якщо вона з вами — значить, ви того варті. І чим старшими ви стаєте, тим молодших жінок обираєте. — Олена усміхнулася, у куточках її губ застигла гірка складка, очі похмуріли, але вона все одно виглядала чарівно.
— Я з маленького провінційного міста. Мама працювала на птахофабриці, як і батько. Потім фабрику закрили, мама влаштувалася санітаркою у лікарню, а батько пішов у котельню. У нашому місті складно знайти роботу. Була одна фабрика — і ту закрили. Батько пив, звісно. Я ненавиділа таке життя, місто, з дитинства мріяла втекти подалі, до Києва, мріяла стати актрисою. — Очі Олени затуманилися спогадами.
Лисенко її дуже добре розумів. Він сам приїхав до Києва з невеликого містечка.
— У театральне я не вступила. Але мене з радістю взяли на роботу. У кіоск на ринку. — Лисенко бачив, що зізнання далося їй непросто. — Не розповідатиму, як я виживала. Мені пощастило. Мене помітила одна жінка. До речі, я її добре обдурила з вагою. Вона запросила мене до будинку моди. Не такого, де моделі ходять подіумом, хоч і таке бувало. Ну, ви розумієте. Там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Я була молода, відчайдушна… — Очі Олени знову затуманилися. Лисенко не перебивав.
— Він так закохався, що зробив мені пропозицію. Я, звісно, погодилася. Мене не бентежило, що він старший за мене. Щасливий квиток я все ж витягнула. У мене був чоловік, квартира у Києві, заміський будинок, зв’язки, гроші. Він дав мені все, про що я мріяла.
Від першого шлюбу у нього був син, мій ровесник, живе за кордоном. Чоловік більше не хоче дітей. Я змирилася. Ресторани, сукні, подорожі світом. Таке життя мені подобалось. Ви правы, багато жінок мені заздрили. Я втекла з маленького міста і не хочу туди повертатися. — Олена зітхнула й трохи помовчала.
— А три дні тому я зайшла до чоловіка в офіс. Просто так. Хотіла зробити йому приємне. Він любить пончики. Знаєте, такі солодкі, в рожевій глазурі. Купила парочку і каву.
Секретарки у приймальні не було. Точніше, вона була на своєму місці — у кабінеті мого чоловіка. Навіть не постаралися замкнути двері. Вони мене не помітили— Я пішла, залишивши на її столі пончики і каву, і це було жахливо, — Олена сховала обличчя в долонях, а коли відняла їх, очі лишилися сухими, але в глибині душі вона знала, що її світ більше ніколи не буде колишнім.
