Щось на зразок хронік однієї долі
Ольга Миколаївна двічі намагалася піти від чоловіка. І двічі поверталася. Ради сина.
Вперше вона втекла до батьків, коли Борис почав пити після народження Данилка. Витримати його п’яні примхи більше не могла – посеред ночі, притихнувши дитину до грудей, вийшла з хати. Борис наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?
— Геть від тебе!
Мати, сільська фельдшериця, лише зітхнула:
— Олю, а чого ж ти чекала, виходячи за водія? У них такі «свята» – інакше не буває.
Щось відповісти було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомились вони, як би дивно не звучало, у бібліотеці. Ольга проходила там практику, а Борис зайшов змінити книжку.
— Вам щось легке? – спитала вона, дивлячись на його натружені руки.
— Щось про кохання, – усміхнувся він, зазирнувши їй прямо в душу.
Вона дала йому «Трьох товаришів». За кілька днів він знову прийшов – не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові – рожеві мрії, в сердці – молодість. Вона закохалася. А за тих часів, коли бажаєш бути разом – іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля – скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її – за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс ромашки й промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у складку. Синця під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли малюк народився, а Борис загнався пити – пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді – тримався майже два роки. Та кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо лютої сварки, коли Борис розбив вазу – не в неї, а поряд – вона сіла на кухні й стала писати сестрі:
«Галю, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Данило спав, притиснувши до себе іграшковий автобус – татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Ольга розірвала листа. Подумала: якщо піду – він пропаде. А син буде бачити, як батько деградує. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Мабуть, Борис відчув це. Став пити менше. Народився другий син – Ярослав. Кілька років родина жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому в напівбреді, і вона сказала:
— Я тебе більше не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти при собі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Ради дітей.
Кожного вечора вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книжку – про всяк випадок – й шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни відбувалися повільно. Але минали роки, діти дорослішали. Борис затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини спорожніли. Вони переїхали до Полтави, молодший тільки пішов до школи.
Автопарк, де він працював, закрили. У розпачі Борис приніс додому пляшку й поставив на стіл.
— Ні, – сказала Ольга твердо. – Або це, або діти.
— Відчепись.
— Я більше не відчеплюся, – схопила пляшку й вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить – втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Збудуємо дім самі, – несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але що вихідних вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось посковузьнулася й сильно розсікла коліно. Він підбіг:
— Дурна ти, навіщо лізла?!
Але в голосі – страх. Справжній, живий.
Дім вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили даку, він приніс шампанське. Сіли на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, так?
— Не віриться, – відповіла вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мамо, навіщо ти з ним живеш? – спитав якось дорослий Данило. – Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла – у хворобі й у здоров’ї. І тому що вам був потрібен батько. Навіть tenтакий. Коли в тебе будуть діти – зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Борис возиться з онуками, і Ольга думає: якби я пішла тоді – він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Отже, усе було не даремно.
Вони живуть у домі, який збудували самі. У кожного своя кімната, свої фільми. Вона слухає класику, він дивиться «Суд присяжних». Новини дивляться разом. Тут – союз.
Діти дзвонять кожного дня. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно у гостях була п’ятирічна Соломія. Залізла до бабусі на коліна й спитала:
— А що таке кохання?
У дворі дідусь рівно й методи— Це коли щось болить, але ти все одно тримаєшся, – прошепотіла бабуся, дивлячись, як за вікном чоловік складає дрова в акуратні ряди.
