У кінці осені, у величному кабінеті дерматолога на Хрещатику, у довгій черзі, я, 70річна Олена Петрівна, терпко спостерігала, як хвилини розтягуються на довгі години. Самотність у цьому коридорі, мов холодний вітер над Дніпром, раптом розірвалася, коли до мене підвелася жінка, що здавалася втіленням елегантності.
Вона мала блискучі сиві коси, виразний погляд, і, хоча її зовнішність здавалася близько 65 років, вона впевнено заявила, що її вік понад сімдесят. Її звали Ірина Миколаївна, і її історія миттєво змінила мій власний погляд на життя.
Ірина розповіла, що двічі була заміжня, а зараз живе сама в просторому будинку на підвіконні в Маріїнському парку. Перший шлюб розпався розлученням. Ще до весілля вона мужу чітко сказала, що не планує мати дітей. Чоловік спочатку погодився, проте, коли Ірині виповнилося тридцять, він знову підняв питання про материнство, сподіваючись, що вона змінить свою позицію. Прагнення стати мамою так і не з’явилося, і після довгих, болісних розмов вони розійшлися.
Через кілька років вона одружилася з Сергієм Олександровичем, котрий вже мав дорослу доньку Марічку від попереднього шлюбу. У їхньому спільному житті питання дітей ніколи не піднімалося Сергій не вважав за потрібне змушувати Ірину до чогось, чого вона не хотіла, бо вже мав дитину, а Ірина цінувала спокій і самостійність. На жаль, кінець 2010х приніс смерть Сергія, і з того часу Ірина живе сама, спокійно спостерігаючи за осіннім листям, що падає на її сад.
Багато людей вважають, що діти це гарантія підтримки у старості, що вони будуть поруч, коли наші кроки сповільняються. Ірина заперечує: «Діти ростуть, розходяться своїми шляхами, будують власні життя, а не наші». Через саме це вона свідомо відмовилася від материнства. Ні жалю, ні суму за втраченим лише глибоке задоволення від самостійного вибору.
«Треба лише заплатити за склянку води, усміхається вона, і будьхто може її попросити». Ці слова звучать, як відлуння старих українських прислівїв про самодостатність і повагу до власного часу.
Ваша думка про таку форму сприйняття життя, про щастя, що не залежить від традиційних сімейних уз, залишає простір для роздумів. Історія Ірини це крик про індивідуальність, про те, що справжнє задоволення приходить тоді, коли ми самі вирішуємо, який сенс надати своїм рокам, а не коли нам навязують чужі очікування.
